Євген Серафимович Велтистов - Мільйон і один день канікул, Євген Серафимович Велтистов

Сергій з Мишком полегшено зітхнули, перезирнулися й вислизнули з натовпу.

— Хлопці, — покликав їх Максим, — гайда до альтанки, я щось вам розкажу…

Сергій і Мишко — Максимові приятелі, брати-близнята. Кожному з них по сім років, два місяці й тринадцять днів; певна річ, точний рахунок дійсний тільки сьогодні, а завтра обидва брати будуть на день старші. Кажуть, усі близнята схожі одне на одного, а Сергій і Мишко, очевидно, виняток із загального правила. У Сергія очі блакитні, у Мишка — зелені. Сергій худючий і блідий, а Мишко, навпаки, в тілі. Сергій полюбляє все ламати, він навіть примудрився одірвати дві клавіші від піаніно. Мишко при дорослих нічого не ламає і старанно вчиться музики. Одне слово, як каже дядько Захар, один син у нього позитивний, а другий — негативний. Точніше, говорив до сьогоднішнього дня. Невідомо, що він скаже після історії з замками.

Та й самі винуватці події ніяк не могли з’ясувати, хто з них позитивний, а хто негативний. Поки Максим розповідав приятелям, як він зустрівся з Гум-гамом, брати раз у раз перебивали його.

— Це ти вигадав записочки писати! — говорив Мишко.

— А ти зате писав, — згадував Сергій.

— Ти перший наліпив на сто другу квартиру.

— Але ж я не чіпав замка! — виправдувався Сергій. — Як він міг зламатися?

— Ай справді, як? — перепитав Мишко. — Як тепер люди відімкнуть свої двері?

— Сокирою! А нас чекає ремінець.

— Ви слухаєте чи ні?! — перебив братів Максим.

Поволі всі неприємності забулися. Мишко й Сергій посідали на лавочку, слухали Максима. Щастить же ото людині! На вантажній машині літав, на каруселі крутився, бачив дикого звіра — і це протягом одного дня. А тут приліпили якусь там крихітну записку, і вже весь будинок аж гуде.

Вони вірили й не вірили Максимові. Усяке буває на світі, але так, щоб драбина висіла просто в повітрі, — цього вони навіть не уявляють.

— Ото б сюди твого друга. Він придумав би, що робити з замками… — прошепотів Сергій.

— Та й нам тоді не перепало б, — додав Мишко.

— Він не хоче гратися з дорослими, — нагадав Максим. — А там біля кожного замка по п’ять душ. І всі лаються.

— Ми нікому не скажемо, що це Гум-гам. Скажемо: слюсаря привели. Правильно? Максиме, поклич, будь ласка, Гум-гама!

Максим на мить замислився.

— Гаразд, — промовив він рішуче. — Я дуже хотів би погратися з Гум-гамом у замки. — І пошепки додав: — Р-раз!

— Ти мене кликав? — весело озвався хтось. — Я тут.

Сергій і Мишко здригнулися. Перед ними був живий Гум-гам. Не вигадка, не фантазія, не казка — людина з іншої планети. Зоряний мандрівник, який завжди з’являється несподівано.

— Я бачу засмучені обличчя, — здивовано промовив Гум-гам. — Наче ви програли…

— Це все замки, — похмуро сказав Максим.

— Гратися можна і в замки, — весело підхопив Гум-гам.

Мишко й Сергій, ледь зачувши ті слова, повеселішали: Гум-гам зарадить їм!

— Добре, якби двері відчинялися самі по собі… — зітхнув Максим. — Трик-трак — і все! Тринь-бринь — і готово!

— Ти прекрасно придумав, Максиме! — Гум-гам плеснув у долоні. — Нам треба обов’язково зіграти в трик-трак. Ану, покажіть свої пальці.

Три пальці потяглися до Гум-гама. Він уважно роздивився їх, бурмочучи: “Через п’ять хвилин це будуть найчудовіші пальці в будинку”.

— Кожен з вас, — провадив він далі, -підходить до замкнутих дверей, говорить: “Р-раз!” — і пальцем начебто відкриває замок. Трик-трак — і двері одімкнено.

— І все? — здивувалися Сергій і Мишко. — Так просто?

Діти помчали до під’їзду.

— Ти, Мишку, почнеш з першого поверху, Сергійко з десятого, а я піднімуся на п’ятий, — командував по дорозі Максим. — Та не питайте у Гум-гама: “Чого та як?” І так далі… Бо він розгнівається. Слюсар щойно виламав двері в Митіних і заходився коло сусіднього замка.

— Стривайте, — сказав захеканий Максим, — не треба ламати.

Він приклав вказівного пальця до замка і стиха промовив:

— Р-раз!

Двері квартири № 121, жалібно рипнувши, відчинилися, й над вухом у хлопчика хтось тихенько заспівав: “Тра-та-ті, тра-та-ті, а ми і не замкнуті”.

Максим зазирнув за двері й відсахнувся, помітивши в напівтемряві коридора блакитне обличчя Гум-гама.

— Тс-с! — Гум-гам притулив пальця до рота. — Мовчи!

“Як він тут опинився”? — подумав здивований Максим і занепокоєно озирнувся на слюсаря.

— Чи ти ба, — крякнув слюсар. — Двері й не замкнуті, а я замки викручую.

Він також зазирнув за двері, проте нікого не побачив. Забрав свою скриньку та й пішов.

А Максим, полегшено зітхнувши, кинувся до наступної квартири. “Р-раз!” — і ці двері готові. І знову щось задзвеніло: “Трик-трак, ось так… Трик-трак, ось так…”

Сусіда мовчки дивився на хлопчика, нічого не розуміючи. Потому вставив у замок ключа, замкнув двері, одімкнув і замість подяки пробурчав:

— От базіки! Кажуть: “Зачинено, зачинено!”, а замок працює. — І з грюкотом зачинив за собою двері.

Максим нагнувся до замкової щілини й почув те саме: “Трик-трак…”. Тепер він знав напевно, що й за цими дверима кілька секунд тому стояв Гум-гам.

Незабаром на всіх поверхах гриміли замки, грюкали двері, видзвонювали дзвінки.

— Ви бачили, як він пальцем трик-трак, і двері відчинилися? — казали одне одному сусіди. — Гей, Михайле, у тебе що — талант фокусника?

— Та ні, — відповідав рожевий од зніяковіння Мишко. — Просто ми граємося.

— Ну, знаєте, менше було б таких ігор, — бурчав хтось. — Сто душ вигнали з дому!

Ніхто не звернув на Гум-гама уваги: він був у спецівці, яку носять слюсарі. Але не у звичайній, а в спецівці-скафандрі: вона злегка пружинила й поскрипувала. І коли тільки Гум-гам устиг перевдягтися?

Максим, скотившись