Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

Вітя спостерігали, як він поволі, насилу відриваючи від поверхні корабля магнітні підошви, бродить навколо дюзи, що вийшла з ладу, задумливо мацає порвані вибухом місця, раз у раз поглядаючи на показник потужності радіоактивного випромінювання. Його наказ був несподіваним для товаришів:

— Підведіть «Набат» до того місця, де відбувся вибух. Треба взяти проби.

Повернувшись, Бурмаков довго чаклував біля приладів, не помічаючи запитальних поглядів Павла і Віті. Нарешті, мабуть, все закінчивши, оголосив:

— В результаті вибуху виникло якесь нове випромінювання.

— Але що вибухнуло? — запитав Павло. — Не будете ж ви стверджувати, що це відбулося само ро собі, в результаті якихось вад у конструкції.

— Не буду, — Бурмаков потер долонею скроню. — Щось потрапило в дюзу ззовні. Можна було б ще пояснити, якби це виявився метеорит з антиречовини. Проте вірогідність, що він залетить в такі глибини нашої Галактики, навряд чи існує. Думатимемо над цією загадкою. А зараз треба ремонтувати дюзу.

— Н-да-а, — невизначено протягнув Павло.

Ремонтувати. Це було легше сказати, аніж зробити в умовах космічного польоту. Виготовлені з жаростійких матеріалів дюзи не плавилися навіть під вогняним струменем кисню, температура якого сягає трьох тисяч градусів. А тут ще сирена. Не замовкаючи ні на хвилину, вона повсякчас нагадувала, що небезпека нового зіткнення не минула.

— Маневруватимемо, — незадоволено поглядаючи на сирену, сказав Бурмаков, — поки не вийдемо з цієї клятої смуги. Одягайте скафандри, як цього вимагає інструкція, — і першим натягнув захисний костюм.

Одягнені в скафандри, космонавти ходили по своєму кораблю, немов по чужій планеті. Навіть засинаючи на якусь годину, вони не знімали шоломів.

Починалася шоста доба майже безперервної вахти екіпажу. Прилади показали, що в навколишньому просторі метеоритів стало менше. І хоча сирена як і раніше не замовкала, проте вже не викликала колишнього роздратування.

Павло, здавши чергування біля пульта, пішов у бібліотеку. Обов’язки штурмана були доручені йому, і він вирішив прокласти новий курс, оскільки від колишнього корабель за ці дні значно відхилився. Мікрофільмів з найостаннішими даними про метеоритні пояси навколо великих планет на місці не було. «Ох, цей Вітько, — з досадою подумав Павло. — Знову кудись їх засунув. Треба сказати, щоб навів тут лад». А сам нахилився до нижньої полиці, відкинув на плечі шолом. Мікрофільми були тут. Павло зарядив їх в проекційний апарат. Без скафандра дихалося легко. Павло подивився на двері, які вели в рубку до Бурмакову, і сів у крісло навпроти екрана, так і не одягнуши шолома. Він натиснув кнопку проекційного апарата і…

Оглушливий гуркіт обрушився на нього. Над головою в стелі утворилася дірка. Непритомніючи, Павло потягнув за шворку шолома…

Удар страшної сили знову потряс корабель. Бурмакова кинуло на стінку каюти, але він одразу ж підхопився на ноги. Стався той випадок, коли пілоти-автомати не могли нічого зробити, і була потрібна рука людини, сильна і досвідчена. Голова від удару сильно боліла, і, щоб не застогнати, Бурмаков міцно стиснув зуби, сідаючи за важелі управління.

— А де Павло Костянтинович? — запитав Вітя.

Він сидів у м’якому кріслі і тому від зіткнення зовсім не постраждав.

— У бібліоте… — почав було Бурмаков і, випустивши важелі, кинувся до дверей.

Він лише зараз зміркував, що Павло повинен був знаходитися там.

Двері не відчинялися. Автоматичні реле після удару герметично ізолювали бібліотеку від решти приміщень. Увійти до неї можна було тепер тільки за допомогою автогенного різака або після того, як буде закрита пробоїна, і автомати створять там нормальні атмосферні умови.

— Павле Костянтиновичу! Павле! Павле! — закричав у мікрофон Бурмаков.

Відповіді не було.

Вітя спробував подзвонити по внутрішньому телефону. Бібліотека мовчала. Не працювала і телевідеофонна установка.

— Задача, — сказав Бурмаков. — Слід залатати пробоїну.

— А що з Павлом Костянтиновичем?

— Одне знаю: трапилася біда. Ми не можемо зламати двері, тому що вийдуть з ладу прилади в рубці, і корабель загине.

Ковтаючи сльози, Вітя корпався біля телекамери. Бурмаков подивився на нього, зітхнув і повернувся до важелів. Робота допомогла хоч на мить забути горе.

Поволі тягнувся час. Коли перестала вити сирена, ані Бурмаков, ані Вітя не помітили. Не до цього було. Нової зустрічі з метеоритом або астероїдом вони вже перестали боятися. Як там Павло? Ось що турбувало космонавтів найбільше.

— Раніше ніж через десять годин ми не зможемо вибратися з корабля. — Бурмаков кинув на стіл олівець, яким писав завдання рахунковій машині.

Десять годин. Він не сказав, що це означає. Але Вітя знав і без нього. Ще десять годин Павло повинен знаходитися в бібліотеці, де панує космічний холод, майже абсолютний нуль, при якому жива людина в частку секунди може перетворитися на крижинку. Хлопець ще швидше запрацював пальцями, замінюючи пошкоджені кристали.

Їх були багато, тих кристалів, що від удару вирвалися з своїх гнізд. І йому довелося чимало потрудитися, поки з’єднання замкнулися, пропускаючи струм.

— Є, — коротко доповів Вітя, вмикаючи телевідеофон.

Невидимі промені проникли через сталеві двері, занишпорили в приміщенні бібліотеки.

— Він! — зрадів Вітя.

Розкинувши руки, Павло нерухомо лежав на підлозі.

До болю в очах вдивлялися Бурмаков і Вітя в екран, сподіваючись помітити хоч якісь ознаки життя на обличчі Павла, і не помічали їх.

Якби раніше хтось сказав Бурмакову, що він зможе більше шести діб — сто п’ятдесят годин —