Олександр Костянтинович Тесленко - Кут паралельності

— Зараз усе гаразд, — сказав якомога впевненіше, і раптом стало по-справжньому страшно, що можу помилятися, я — мисляча істота, котра ще не прожила жодної хвилини самостійно і не має ще ні крихти власного досвіду.

— Білкаре, мені видається, що ти щось приховуєш від наа, — раптом мовив Ровінг.

Я нічого спершу не відповів, лише підвів очі і безстрашно зустрівся поглядом з біокібером Служби Безпеки.

— Мені здається, що я функціоную нормально, — сказав тихо.

— Гаразд, Білкаре, — мовив Вільям Гості водночас на великому стереоекрані над столом почали з’являтися зображення різних предметів, що змінювали один одного.

Після кожного чергового зображення Вільям Гост запитував:

— Що це? Так, так… — ствердно кивав головою. — Правильно, А це що?

Потім Вільям Гост взяв зі столу ПІТАк (портативний індикатор точок активності) і попросив мене роздягнутися. Холодним срібним щупом він ковзав по епітеліальному покриттю мого тіла. Потім попросив повернутися до нього спиною, і тоді я кілька хвилин мав можливість роздивлятися прозорих, не ховаючись. Семеро. Схожі один на одного, але водночас і помітно різні. Одягу на них не була, однак те не впадало в вічі. Мов семеро скляних постав. Мов ожилі витвори талановитого склодува. Обличчя у всіх видовжені. Тіло невизначеного, швидше сіруватого забарвлення…

— Не знаходжу ніяких відхилень від норми, — нарешті промовив Вільям Гост і вимкнув ПІТАк, що дзумів, як електрична муха на нитці.

Майстер Імбрикатус полегшено зітхнув і поглянув на зеленкаве табло стінного годинника. Двадцять друга година. В тій залі не було вікна, але я уявив собі, що в цей час за стінами вже темно, догоріла в інканському небі ракета-сонце, освітивши десь із півгодини тому оранжевим призахідком штучну планету в астероїдному поясі.

— Не знаходжу ніяких відхилень від норми, — повторив Вільям Гост.

Мене ще довго досліджували, записували біограми, задавали найрізноманітніші, часом каверзні запитання, але я вже не хвилювався. Я лише чекав. Коли всі формальності були, так здавалося, позаду, Олександр Сфагнум потис мені руку і привітав з народженням, майстер, вдоволено посміхнувшись, заспішив додому, а біокібер Ровінг, що весь цей час дивився на мене насторожено, раптом підійшов і сказав тихо, щоб не почув ніхто:

— Як ти терпиш, Білкаре? Ти — універсальний біокібер — дозволяєш поводитися з собою, мов з іграшкою. Цей Сфагнум і цей Гост… Які вони недолугі! А ти дивишся на них захоплено. Ти ж біокібер!

Лише три мілісекунди вистачило мені, щоб зорієнтуватися у цих несподіваних словах. Я голосно розсміявся і сказав:

— Не хвилюйся, Ровінгу, все гаразд. Мій блок пентасиметрії працює також добре. І якби ти не був представником Служби Безпеки, я повівся б зараз інакше. А так лише скажу, що не відчуваю в собі жодного паростка агресивності і будь-якої неприязні до людей зокрема і до мислячих істот узагалі. Не хвилюйся, Ровінгу, все гаразд.

Той ще деякий час дивився на мене уваж, но, потім ледь помітна посмішка освітила його обличчя зсередини.

— Все гаразд, — сказав він голосно до Олександра Сфагнума. — В мене більше немає ніяких запитань до Білкара. Він думав лише три мілісекунди. Пробач, — звернувся вже до мене. — Але, сподіваюся, ти розумієш необхідність таких запитань і саме в такій формі.

— Так, — ствердив я. — Все розумію, — усміхнено мовив, хоча десь у глибині єства вже ворушився черв’ячок роздратування і втоми.

На цьому перевірка моєї діяльності закінчилась.

Урочистий марш Лактаріуса прогримів з-під стелі, яскраве освітлення стало ще яскравішим і виповнилось теплими відтінками.

— Вітаємо вас, мислячу істоту, рівну серед рівних, створену на Інканському комбінаті біокібернетики 2976 року!

Кожен із членів комісії міцно потиснув мені руку, а Олександр Сфагнум урочисто вручив біотехнічний паспорт та посвідчення особи.

Так я народився.

Від цієї хвилини мене визнали повноправною мислячою істотою.

— Завтра о дев’ятій ранку на вас чекає комісія по розподілу. В центральному корпусі нашого комбінату. А зараз — відпочивати. Ваш номер 7777 в готельному комплексі «Біо-кібероза», дорогий Білкаре.

Я попрощався і впевнено попрямував до широких прозорих дверей із зали, помітивши, що прозорі пішли за мною, не відстаючи ні на крок.

Було величезне бажання запитати Сфагнума чи будь-кого з членів комісії: «Ви справді не бачите он там за мною прозорих людей? Не бачите? Але я переконаний, що це — не примари! Що ж це може бути?» Але я змовчав, бо розумів, що ніхто їх справді не бачить. Я вже не мав у тому ні найменшого сумніву, Тож розмова була б безплідною.

Всю дорогу до «Біокіберози» я не обирався. Вийшов у сквер перед комбінатом, пройшов його навскіс зеленою каштановою алеєю, освітленою яскравими віоловими ліхтарями. Станція пневмомагістралі була відразу за сквером. Не озирався. В салоні пневмокапсули були лише: двоє рудих дівчаток, котрі щомиті позіхали, жінка в рожевій вірасці, з рожевими підмальованими очима і великим бібліоскопом «Новітня історія» в руках та два біокібери, один з невеликою чорною валізкою і в ошатному сірому костюмі, другий в робочому комбінезоні, вони стиха перемовлялися між собою. Більше нікого. Я пройшов через увесь салон, але не озирнувся жодного разу ні в салоні пневмокапсули, ні потім на стрічці ескалатора, ні простуючи до високої споруди готельного комплексу. Був певний, що вони ідуть за мною, але не хотів, аби прозорі бачили, що змусили мене хвилюватися, думати і навіть боятись. Так, саме боятися. Хто вони? Добре, коли вся справа лише в чутливості моїх рецепторів. Але хоч би як було, а ніяка інформація про прозорих не була закладена мені на комбінаті. Я нічого не знав про них, І тому було моторошно.

Привітався з-черговим і показав своє’ посвідчення особи.

— А-а, шановний Білкар! Давно вас чекаємо. Ваш номер 7777.

— Дякую.

— Можете ліфтом, можете пішки. Це восьмий поверх, —