Кшиштоф Борунь - Поріг безсмертя

відрекомендувався. Цього з неї було досить. Але мені ця розмова здалася якоюсь дивною. Через три місяці, коли я вже майже забув той голос, він знову нагадав про себе. Цього разу він телефонував у шкільний клуб. Він мусив добре знати, в який час я там буваю. Тепер голос був трохи інший, природніший і ніби знайоміший. Він прохав мене, щоб я нікому не казав про нашу розмову. Знову розпитував, як мої справи в школі, а також, чи мені нічого не треба. Я сказав, що ні, і знову спитав його прізвище, але він тільки відповів, що це не має значення, що, зрештою, я знаю його добре. А тоді сказав мені: «Хет».

— Як? — не зрозумів Альберді.

— «Хет». Так міг сказати тільки батько. Ніхто інший. Це наше втаємничене слово. Ніби пароль… ми вживали його лише під час гри у подорож по таємничій країні Хет. Ми його знали тільки двоє… Після цієї розмови в мене було дивне відчуття, ніби я говорив з кимось дуже близьким… Ясна річ, тверезо мислячи, я спочатку категорично відкидав думку, щоб це був батьків голос. Бо звідкіля ж? Я почав роздумувати, чи не маячня в мене? Але це здалося мені неможливим… Тоді, хоч і зовсім не вірю в духів, я почав цікавитися тим, що люди взагалі говорили й писали про смерть і про те, що діється з людиною після неї… В одного з товаришів я натрапив на теософічні книжки про спіритизм і окультизм. Можливо, я був трохи під їхнім враженням… Але мені ні з ким було про все це поговорити. Тоді я написав вам… Я чекав нового телефонного дзвінка, але він пролунав лише через сім місяців. На жаль, нічого нового я не довідався. Тільки ще дужче впевнився: це був батьків голос. Та тоді я ще не спромігся запитати, чи це він. Слова застрягли у мене в горлі.

— Де тебе застав дзвоник?

— Знову вдома. Цього разу ввечері, і якось так вийшло, що нікого не було. Вітчим був у службовій поїздці, а мама в кіно. Наприкінці розмови я запитав, чи він ще телефонуватиме. Він відповів, що так, але не швидше, ніж за півроку. І знову просив мене нікому про це не казати. Востаннє ми розмовляли по телефону три місяці тому. В інституті Бурта.

— То ти був тут, у Пунто-де-Віста? І не заглянув до мене? — докірливо промовив священик.

— Я не міг. Тоді саме була неділя, і ми поїхали з мамою й вітчимом у «Каса гранде» на цілий день. Після обіду приїхав отець благочинний Алессандрі. Коли вони сіли за бридж, я взяв моторолер і гайнув в інститут. Професор просив мене неодмінно заглянути до нього, коли я буду в Пунто.

— Ти часто зустрічався з професором Боннардом.

— Інколи… — ухильно відповів Маріо.

— А мама знала, що ти поїхав до Боннарда?

— Я не питав у неї дозволу, — гордо відрубав хлопець.

Розмова урвалася.

— То ти не міг завітати й до мене? — почав Альберді.

— Я не встиг.

— Гаразд, хай так. То як же з останньою телефонною розмовою? Ти сказав, що вона різнилася від трьох попередніх.

— Я розмовляв з професором, коли задзвонив телефон. Професор сказав, що кличуть мене. Я злякався, думав, що це мама. Але це був він.

— І що?

— Я спитав його тоді… чи це він…

— Ну й що він відповів?

— Він взагалі не відповів на це запитання. Сказав тільки, щоб я не хвилювався, що все буде добре і що він зателефонує знову.

— Тоді в чому ж різниця між цією розмовою і попередніми? З того, що ти кажеш, нічого збагнути не можна.

Маріо мовчав.

— Ти дізнався про щось нове? — допитувався Альберді.

— Авжеж…

— Про щось дуже важливе?

— Так. Він сказав мені таке, про що міг знати тільки мій батько. Таке, що стосувалося минулого… І виявилося — все це була правда, — додав хлопець з якоюсь незрозумілою жорстокістю.

— Кажи ясніше. Про що йшлося?

— Ні. Ні. Цього я вам сказати не можу. Я вже казав — не можу. Це, те саме…

— Ну, як не можеш, то не можеш.

— А що ви про все це думаєте? — почулося нетерпеливе запитання.

— Що ж?.. Все це здається дивним. Але одне тобі скажу: я не вірю, щоб це був твій батько. Духи не розмовляють із живими по телефону. Там, на другому кінці проводу, мусила бути жива людина…

— Ви так думаєте тільки тому, що це був телефон? А чим телефон гірший за голос із неба? Або за внутрішній голос, як у святої Іоанни? А якби ви чули голос без телефону, скажімо, серед ночі, в кімнаті, що лине з портрета чи взагалі невідомо звідкіля? Або голос під час спіритичного сеансу? Чому тільки такий спосіб розмови має бути якось прийнятніший для духів, простіший для сприйняття?

Одначе священик не збирався перечити.

— Річ не в телефоні. Річ у тому, що потойбічний голос взагалі треба відкинути. У наш час такого, на жаль, не буває.

— Раз ви вірите, що бувало кілька віків тому, то чому не може бути й тепер?

— Не про це мова, — почав нервувати священик. — Я хотів тільки сказати, що немає достатніх доказів. Кожний такий випадок слід би ретельно перевірити. І не квапитися з висновками. А зараз ходімо спати; завтра ми з тобою ще раз докладно обміркуємо всі «за» і «проти». Коли ти віриш у те, що справді чув батьків голос, то я не збираюся голослівно заперечувати. Але оте «ваше» слово — ще, не доказ. Його міг хтось знати, чути від твого батька…

— А чого б це батько виказував його чужим людям?

— Можливо, він залишив щоденник…

— Одначе навіщо… — хлопець раптом затнувся. — Ви гадаєте, що я блуджу словами. — Гаразд. Можете собі так думати.