Микола Васильович Білкун - Женька Жменька-Едісон

— Хто ж ти такий? — сів і собі в ліжку Котя. — От давай пригадаємо все з самісінького початку. За що б ти не брався, однак не доводив його до ладу.

— Ти мені знову про золото будеш згадувати? — вже не на жарт образився Женька. — А пригадай, як ти мені допомагав. Тільки каркав під руку, що нічого не вийде. А може, якраз було б вийшло.

— Ти ж сам його покинув випаровувати і взявся за алмази.

— А що алмази, що алмази? Ти краще мовчи про алмази…

— Ти завжди берешся робити те, чого не вмієш або не знаєш.

— Треба ж комусь починати. Я не знаю, ти не знаєш, ніхто не знає, що ж вийде?

— А може, хтось не починає саме тому, що знає, що нічого з цього не вийде. А ти кожного разу винаходиш велосипед, забуваючи, що він уже давно винайдений.

— А ти?

— Що я?

— А ти он гербарій лікарських рослин зібрав. Хіба до тебе ніхто не збирав таких гербаріїв?

— Не знаю, — знизав плечима Котя, хоч розумів, що Женька в темряві цього все одно не побачить, — але в нашій школі це буде перший такий гербарій. І я багато дечого навчився, взнав.

— А я, значить, не навчився?

— Не знаю. Я зате їжака впіймав.

— Теж мені — їжак! Люди он все життя тигрів ловлять і не задаються, а ти — їжак!

— Я не задаюрь. Але я вирішив впіймати їжака і таки впіймав його.

Тут Котя мав рацію. Що впіймав, то впіймав. Свою обіцянку, яку він дав мамі і бабусі у листі, Котя виконав. Я, правда, не знаю, чи дуже зрадіє Котина мама, побачивши їжака, чи не дуже, але факт лишається фактом — їжак впійманий і живе у сінях, у порожній бочці, яку тітка Оксана спеціально відвела під житло їжакові. Через два дні у невеликому ящичку з дірочками їжак разом з хлопцями вирушить на південь до ганяти літо. Літо можна ще догнати на півдні, на березі Чорного моря літо буде ще у жовтні, а от канікули вже не наздоженеш. Згадка про це якось раптово помирила хлопців, і вони, наче по команді, зітхнули.

— А ти думаєш, я нічого не навчився? — вже зовсім спокійно запитав Женька.

Але Котя нічого не відповів, бо спав глибоким сном, як умів спати тільки Котя.

… Другого дня (це був передостанній день їхньої гостини у дядька Захара і тітки Оксани) Женька повів Котю на галявинку, що зеленіла на березі маленького озерця. Тут вони й раніше любили гуляти. Женька щось ніс у кошичку, а обличчя його було таємниче і загадкове. Але, по правді кажучи, це був чи не єдиний випадок, коли Котя не виявляв ніякого інтересу до нової Женьчиної витівки. Мабуть, він просто звик до них. Правда, на березі озерця інтерес трохи прокинувся, бо там Котя побачив викопану ямку. Дно ямки і стінки були акуратно викладені камінням.

— Що це? — удавано байдуже спитав Котя.

— Піч, — просто відповів Женька, ніби дивуючись, що Котя не розуміє таких простих речей.

— Як то піч? — вже трохи зацікавлено перепитав Котя.

— Дуже просто, партизанська піч. Ти забув, як нам дядько Захар розповідав?

— Ні, не забув, але я думав, що вона трохи не така.

— А яка? — У Женьчиному голосі чулося занепокоєння: а може, він і справді, щось трохи не так зробив?

— Я не знаю яка, — чесно признався Котя, — я просто собі подумав, що, може, вона не така.

— Ти завжди щось думаєш, — заспокоєно буркнув Женька. — Ну от, товаришу Оберемок, — офіційно звернувся він до Коті, — ви мусите знати, що кожна піч тільки після того стає піччю, як вона має паливо. Ану, марш по хмиз!

Котя трохи відвик останнім часом від того, що Женька ним командує, але цей наказ кинувся виконувати дуже ретельно.

І цілком зрозуміло. Хіба є на світі такий хлопчисько, який залишився б зовсім байдужий до розпалювання багаття? Тут Женька міг не повторювати свою команду двічі, хмиз було зібрано за кілька хвилин. Тільки після цього Женька почав розпаковувати кошика. Котя і зацікавився, і насторожився. Цікаво, що смачненьке приніс з собою до лісу Женька? Що там загорнула їм тітка Оксана?

Правда, вони зовсім недавно поснідали, але ще раз перекусити на свіжому повітрі ніколи не завадить. Може, там сало? Дядько Захар якось навчив їх у лісі смажити сало на шпичках, і Котя, згадавши про цю роботу, зразу відчув, як приємно залоскотало у носі. Так, так, Женька дістав з кошика казанок, обгорнутий якимись ганчірками. «Каша?» — подумав Котя і ковтнув слину.

Але в казанку була не каша. Женька врочисто розгорнув ганчірки і врочисто кивнув самим підборіддям:

— Бачиш?

Котя заглянув у казанок і трохи розчарувався. Нічого смачного у казанку не виявилось. Якесь ніби тісто.

— Тісто? — розчаровано спитав Котя.

— Тісто, — відповів Женька. — Але яке тісто! Ти думаєш, що це звичайне тісто?

— Звичайне, незвичайне, — знизав плечима Котя. — Воно якесь сіре.

— Сам ти сірий. Зараз ми будемо пекти партизанський хліб. Пам'ятаєш, як нам дядько Захар розповідав?

— Пам'ятаю. Тут кора і жолуді?

— Ні, це суміш. Тут найбільше крохмалю з кореневища білої лілії. Я їх, знаєш, скільки натягав? Мороки було! І сушив, і вимочував, а потім знову сушив і розтовк у ступі на борошно. Жолуді теж. Сушив, різав начетверо, вимочував, знову сушив, товк. Ну от. Вийшло борошно.

— А ти що, дріжджі кидав сюди? — пожвавішав Котя.

— Ні, не дріжджі. Я просто розім'яв туди шматок звичайного чорного хліба. Це краще над усякі дріжджі. Дядько Захар казав. Вони так у партизанах робили. Ну, розпалюймо багаття.

Вони склали в яму хмиз і запалили. А коли хмиз вигорів,