Дмитро Федорович Кузьменко - Аеніль

— Привіт! — голосно і радісно сказала Нітетіс і обійняла за плечі Еліну.

Та від несподіванки підскочила і відштовхнула Нітетіс, але, коли побачила, хто це, то сердитий вираз обличчя змінився на вимушену усмішку. Аеніль з полегшенням помітила, що Еліна цього разу не плакала. Отже, не так страшно, що Нітетіс її перервала.

— Це ти… — промовила Еліна. — Тільки не роби так більше.

— Добре, — усміхнулася Нітетіс. — А що ти тут робиш?

— Е… — Еліна ледь помітно почервоніла.

Аеніль бачила, що Еліна тримає за спиною шматок полотна і пензель. А на сходах, де вона сиділа, лежали розкидані масляні фарби та інші малярські причандалля. Еліна побачила, що Аеніль на неї дивиться, й кинула у відповідь ворожий погляд. Аеніль підозрювала, що тепер Еліна вважатиме її винною у тому, що вони з Нітетіс завадили малюванню.

— Малюю, — нарешті видушила з себе Еліна.

Вона зрозуміла, що приховати це неможливо і дівчата вже все побачили. Достатньо було й одного різкого запаху фарб.

— А що саме? Можна глянути? — не вгавала Нітетіс.

Обличчя Еліни враз спохмурніло і вона холодно відказала:

— Ні. — Проте, коли побачила здивування в обличчі Нітетіс, швидко додала вже більш м’яким тоном: — Незавершені картини не можна показувати, це поганий знак.

Як не як, а Нітетіс була найближчою подругою Еліни, тому остання не могла дозволити собі поводитися з нею грубо.

— А, зрозуміло. Ну добре, ми не будемо тобі заважати.

— Та ні, можете тут залишатися, я вже йду, — сказала Еліна і швидко зібрала свої речі.

Вона пішла до виходу з іншої сторони вежі і, коли проходила повз Аеніль, то злісно прошепотіла:

— Ти заплатиш за це.

Аеніль спершу здалося, що вона не розчула, і на обличчі з’явився вираз здивування. Але потім дівчинка зрозуміла, що навіть якщо слова не такі, то інтонація сумнівів не залишала. У неї похололо на серці, а в шлунку з’явилося неприємне відчуття. Еліна вже зникла на сходах, а Аеніль все вагалася між бажанням наздогнати її, попросити вибачення, якщо потрібно, та образою за несправедливе звинувачення і погрозу. Однак так нічого й не зробила.

Аеніль йшла поряд з Нітетіс немов у напівсні. Обхідними дорогами вони неспішно брели до зали, де мав відбутися концерт. Це було у викладацькій частині замку, потрапити туди можна було з внутрішнього двору.

Нітетіс помітила, що Аеніль не до розмов, і не стала їй надокучати. Іноді вона досить уважно слідкувала за настроєм інших, хоч і не завжди.

В одному з проходів Аеніль, що дивилася собі під ноги, пішла прямо, замість того, щоб повернути. Лише за кілька хвилин дівчина помітила, що Нітетіс поруч немає. Стурбована, вона зупинилася й оглянула незнайомий коридор. Тривога зросла, коли Аеніль відчула, що це таємний хід — чарівний, а не реальний простір. Вона швидко побігла назад і їй пощастило знайти вихід. Коли дівчинка опинилася у нормальному коридорі, її чоло було вкрите потом, а руки тремтіли. Боялася вона не через страх перед чарівними просторами (вони вже знайомилися з основами орієнтування у них на заняттях), значно більше вона боялася заблукати й запізнитися на концерт. Аеніль витерла чоло і оглянулася. Вихід з ходу був трохи в іншому місці, ніж вхід, але вона знала, де знаходиться. Тому пішла в напрямку сходів, що вели на другий поверх до концертної зали.

Це була викладацька частина замку. По обидва боки коридору знаходилися двері до кімнат викладачів. Несподівано одні з них заскрипіти й відчинилися. Аеніль відсахнулася, утім звідти ніхто не вийшов. Вона підійшла ближче і зазирнула всередину. У кімнаті нікого не було. З вікна дув сильний протяг, що розвіював навіть важелезні гардини.

Кімната була дуже маленькою і вщерть заставленою різним мотлохом, коробочками, пляшечками, стосами пергаменту й книгами. Мабуть, усі покої викладачів такі захаращені. Проте щось у цій кімнаті надавало їй затишності і привабливості. Аеніль не хотілося звідти йти.

Різкий порив вітру відкрив двері шафи й скуйовдив стос пергаменту, що там лежав. Один з листів випав і плавно опустився біля ніг Аеніль. Вона його підняла і збиралася покласти на місце, але в коридорі почувся якийсь шум, і дівчина швидко вибігла з кімнати, сховавши пергамент у кишеню мантії.

Кілька хвилин Аеніль простояла у порожньому коридорі, але в кімнату повернутися не наважилася. Тому причинила двері, відкриті протягом, і попрямувала до сходів.

На концерт вона мало не запізнилася, прийшла перед самим початком. Викладачка музики зустріла її біля входу до зали і сердито провела до кімнати, де очікували свого виступу учні.

— Я й не помітила, куди ти зникла, — стривожено прошепотіла Нітетіс. — Я дуже переживала, як би ти не заблукала, але майстриня заборонила мені йти тебе шукати.

— Та нічого, я просто не туди звернула, — виправдувалася Аеніль.

— Тихо! — гаркнула викладачка і вийшла на сцену оголошувати першого учасника.

Аеніль підійшла до завіси, що відгороджувала бічну кімнату з учнями від сцени, і зазирнула у щілинку. Вона все ще не втрачала надію, що її батьки прийдуть. Однак, швидко оглянувши напівпорожню залу, зі смутком опустила очі. Там було немало знайомих їй викладачів і службовців. Але батьків вона не побачила. Був там і батько Нітетіс, лисуватий викладач історії Ери, і такий же лисуватий її старший брат Зенон, що навчався в магістратурі. Ще кількох викладачів вона знала в обличчя, а кількох службовців, мабуть, послів, бачила у батьків. Її дуже здивувала присутність у найдальшому кутку майстра Евагора Елітіса. Дівчинка й не знала, що в нього є якісь родичі серед учнів.

Аеніль відійшла углиб кімнати, коли Нітетіс, що виступала першою, вийшла на сцену із червоними від хвилювання щоками.

Аеніль сіла в найдальшому кутку кімнати і спробувала пригадати свою композицію. Вона мала виступати однією з останніх, тому треба було чимось зайняти час, аби дарма не хвилюватися.

— Нітетіс Зевксідем, учениця першої групи першого курсу відділення алхімії. Виконає фрагмент «Місячне сяйво» з