Олексій Михайлович Волков - Переможець отримає все

— Маю. Сина. Чотири роки.

— Ну, принаймні, схоже, не брешете.

— Не люблю цієї справи, — погодився Віктор.

Вони говорили ще зо дві години, сидячи навпроти одне одного, все частіше зустрічаючись поглядами, все природніше всміхаючись, хоч здалеку можна було помітити, що він робить це стримано та обережно. Бачила це й вона. А коли в залі набралося трохи відвідувачів, і у динаміках залунала м'яка та приємна музика, Віктор наважився:

— Дозвольте запросити вас на танець.

Вони підвелися і пройшли на вільний від столів майданчик, де вже танцювала одна пара. Світлана подивилася на нього, ніби запитуючи: «Ну і що ж далі?»

— Я не пам'ятаю, коли танцював востаннє, — розвів руками Віктор.

— А я зовсім недавно.

— Тоді я сподіваюся на вас…

Він торкнувся її ліктів, оскільки Світлана стояла з опущеними руками перед ним, і зробив якийсь ледь помітний рух корпусом. Вона всміхнулася мимоволі і, звільнивши свої руки, поклала йому на плечі, а сама ступила ближче.

— А звідки цей…

— Хто?

— Тигр.

— Це леопард. Одна з поширених емблем у повітряно-десантних військах.

— Ти служив у десанті? — несподівано для самої себе Світлана перейшла на «ти».

— Так.

— І можеш переламати рукою цеглу?

— Чому раптом цеглу? — здивувався Віктор.

— Колись по телевізору бачила. Показували таке.

— Можу.

Світлана відчувала під руками тепле пружне тіло, а від його рук, здатних ламати цеглу, які зараз дуже обережно тримали її за талію, ішло щось приємне. Щось причаровувало — мабуть, упевненість, скромність, ввічливість. Відчувалося, що руки ці не здатні на підлість, підступність, хамство. І взагалі, це були всім рукам руки. До кінця танцю вона чомусь зациклилася виключно на них, зрозумівши якоїсь миті, що відмовити їм не зможе.

Так, власне, і сталося.

— Ну що, тепер тобі буде легше? — промовила Світлана, відкидаючись на спинку й дивлячись на нього, коли машина зупинилася в повній темряві недалеко від її помешкання.

Важко сказати, що означав тон, яким вона це промовила, але Віктор, майже не роздумуючи, відповів:

— Ні, навряд.

— Такі важкі проблеми? Чи я виявилася не тим, на що сподівався?

— Я хочу зустрічатися, — замість відповіді промовив Віктор. — Постійно.

— Гм… Я, взагалі-то, була майже впевнена, що це — все.

Віктор мовчав.

— А як ти… Що ти казатимеш дружині й узагалі…

— Яке це має значення?

— Ну чому — має. Якщо я зустрічаюся з чоловіком, то звикла знати, що роблю, які перспективи… Що потім…

— Жодних перспектив, нічого потім, — сказав він, подивившись їй в очі. — У мене є сім’я, я повинен про неї дбати й не збираюся її залишати — якими б не були проблеми. Водночас… Я хочу мати подругу. Загалом, я не янгол, звісно. Але до своїх плюсів можу віднести те, що… словом, ти можеш сподіватися на порядне ставлення з мого боку…

— Господи… — Похитала вона головою. — Так говориш, наче угода укладається.

— Пробач, що не надто романтично — це мені не дано.

— А шкода, — мовила Світлана.

Вони мовчали довго, аж поки вона сказала:

— Я маю подумати. У мене також є своє життя, свої проблеми, як ти кажеш… Що, не схоже?

— Чому ж, проблеми є в усіх.

— Давай зустрінемося за два тижні. А там буде видно. Поговоримо.

— Чому за два? — запитав її Віктор.

— Мушу у своєму житті розібратися. Ти увірвався надто несподівано. Я не чекала. У мене навіть… словом, є друг.

— Розумію, — мовив Віктор. — Тоді тобі доведеться обирати. З мого боку всі карти відкриті. Доведеться тобі просто вирішити, хто з нас кращий. Та й… як ти кажеш… перспективи. Якщо він міг би створити сім’ю — це суттєвий козир на його користь. Я цього не можу. Тому вирішуй. Шкода тільки, що аж два тижні.

— Чому? Ти нетерплячий?

— Не в тім річ. Просто… У мене також були плани. Отримав можливість відпочити з тиждень в одній гарній місцині. Збирався запросити тебе.

— Ну, ти даєш, Вітю… Сьогодні до обіду ще не був зі мною знайомий, а вже таке планував? У тебе що — з усіма так швидко виходить?

— Ні, — сказав він, — ти взагалі перша. Досі ніколи собі не дозволяв.

— А… зрозуміло. А як же удома? Як ти на тиждень збираєшся пропасти?

— Усе життя на колесах. Я й так удома майже не буваю. Суцільні відрядження.

— Гм… дуже цікаво все це, звичайно… — Вона розмірковувала над чимось, сама собі дивуючись. — І куди ж ти збираєшся їхати, якщо не секрет?

— На море, у Крим. До Ялти.

— Куди?!

— Чого ти так дивуєшся? — мовив Віктор. — Я ж не сказав — на Багами.

— Н-не знаю… Якби Багами, я, може, здивувалася б менше.

— Чому?

— Та так… Словом, цей друг мій також мене туди запрошував.

— І також зараз?

— Н-ну… так. І навіть також на тиждень.

— Шкода, що я тобі створюю такі проблеми, — Віктор виглядав розгубленим. — Але доведеться вибирати. Ти знаєш про мене все. А я поважатиму твоє рішення.

— З тобою не скучиш, — промовила Світлана.

— Ну, це також плюс на мою користь. Давай ми зустрінемося ще завтра або післязавтра. Матимеш нагоду краще в мені розібратися, щоб не помилитися.

— Не знаю… — у її голосі чулося вагання. — Мені здається, якщо зустрінемося ще завтра, то мені вже не буде про що думати…

Сказано було щиро. Наступного дня