Юрій Барабаш - Дух животворить… Читаємо Сковороду

І того замало. Капела виходить на оперну сцену. «Приводом до цього, — згадує у своїх записках Я. Штелін, — стала така обставина. Для коронації імператриці Єлізавєти 1742 року в Москві поза іншими розвагами призначалася чудова опера „Clemenza di Tito“ („Милосердя Тита“, музика Йогана Адольфа Гассе, лібретто Пьєтро Метастазіо. — Ю. Б.). Мені було доручено розпорядну частину, складання для цієї видатної події відповідного прологу… і назагал піклування про оперу». І далі: «В два хори цієї опери… вперше були введені імператорські двірські церковні півчі, кількістю близько п’ятдесяти, і опера з такою масою пречудових сильних голосів отримала такий хор, який нелегко зустріти де-небудь в Європі»[114].

Мемуарист не вповні точний, відносячи постановку опери «Милосердя Тита» до числа «інших розваг». Цій акції надавалося осібне значення в контексті коронаційних урочистостей і ширше — тодішньої політичної ситуації. І сама опера, й осібно замовлений Я. Штеліну «відповідний» пролог під красномовною назвою «Росія, по печалі знову втішена» покликані були прославити милосердя і справедливість нової імператриці, провістити, що з її вступом на престол настав золотий вік. Недарма Єлізавєта особисто стежила за підготовкою вистави, пильно вдавалася в усі деталі, була присутня на одній з репетицій.

Між іншим, поміж персонажами написаного Я. Шетліном прологу фігурувала «Рутенія» (Україна) зі своїми двома синами. Поза сумнівом, суть прозорої алегорії була більш ніж очевидною для всіх, хто з острахом і заздрістю спостерігав за карколомним кар’єрним злетом братів Розумовських. Оперу «Милосердя Тита» подивилися українські депутати — лубенський полковник Петро Апостол, бунчукові товариші Яків Маркович, Григорій Лизогуб та Андрій Горленко, які в січні 1742 року приїхали, щоб поздоровити імператрицю, і протягом кількох місяців весело бавили час у Петербурзі та Москві (Я. Маркович, розповідаючи в своєму щоденнику про вечірки в О. Розумовського, неодноразово щиро зізнається: «и подпияхом»).

Опера «Милосердя Тита» тричі пройшла, і то з великим успіхом, у Москві, в спеціально побудованому на березі Яузи дерев’яному театрі на п’ять тисяч глядачів, а потім кілька разів у Петербурзі.

Висновок про участь Сковороди в цій виставі, а можливо, й у здійсненій невдовзі постановці опери «Селевк», яку написав двірський композитор і капельмейстер Франческо Арайя, логічно випливає з того факту, що Григорій співав саме в цей час у капелі й, природно, виходив разом з нею на кін.

Л. Махновець, однак, не обмежується такою логікою. Він зробив спробу віднайти додаткові арґументи, і, треба сказати, не безуспішно. Біограф звернув увагу на ті місця в творах Сковороди, які можуть бути витлумачені як відгомін особистих вражень автора, що стосуються якраз періоду його перебування у двірській капелі. Справді, навряд чи випадковим є посилання в трактаті «Вступні двері до християнської добронравності» на оперу, яку, підкреслює Сковорода зі знанням справи, слід сприймати за законами жанрової умовності, задовольняючись «тим, що очам твоїм бачиться», і не намагаючись зазирнути «за ширми і за хребет театру» (І, 145). Те саме стосується і діалогу «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру», де оперу згадується поряд з книгою і піснею (І, 440). Цілком конкретну (дарма що опосередковану) біографічну прив’язку має згадка в тому ж діалозі імені кесаря Тита (римський імператор Тит Флавій Веспасіан [39–81 pp.]) (І, 420), а слова про «премилосердну утробу Тита» в трактаті «Книжечка, що називається Silenus Alcibiadis, тобто Ікона Алківіадська (Ізраїльський змій)» (II, 10), сприймаються як прямий відгомін московсько-петербурзьких спогадів. Інтерес під цим оглядом являє також «Fabulo de Tantalo» («Фабула про Тантала»), де зустрічаємо ім’я Далольо — Доменіко Даль-Ольо, придворного віолончеліста й композитора Єлізавєти, котрий написав, за свідченням Я. Штеліна, музику до його прологу. До речі, Сковорода назагал часто й охоче вживає театральні ремінісценції. То він, переповідаючи Степанові Тев’яшову свої враження від прочитаного твору Цицерона «Про старість», вибудовує розгорнуту метафору, порівнюючи римську добу з театром (II, 184). То в листі до не відомого нам Василя Максимовича, пославшись на те, що «мудрі люди життя людське уподобили комедіальним ігриськам», підкріплює свій розмисел про покликання людини («спорідненість») прикладом театру, комедії, театральної машкари (II, 344–345). То сам у розмові з Є. О. Щербиніним уподобляє світ театру, а людей — акторам (II, 400). Подібні порівняння не є рідкістю й у філософських його працях.

Либонь, участь у репетиціях і потім у прем’єрі опери «Милосердя Тита» слід віднести до найбільш яскравих московських вражень Сковороди, яке залишилося в пам’яті на довгі роки. Про інші його враження чи можливі зустрічі не дає судити відсутність будь-яких вірогідних фактів, хоча прожив у Москві Сковорода разом з капелою кілька місяців, до кінця 1742 року. Земляків і, ймовірно, знайомих тут у нього було чимало, особливо в Слов’яно-греко-латинській академії, де більшість викладачів були вихованцями «Могилянки»[115]. Так, префект Московської академії Йоан Козлович іще нещодавно викладав у Києві риторику; саме цьому Козловичу, який згодом став єпископом Переяславським, Сковорода присвятить знайому нам пісню 26-ту з «Саду божественних пісень». Проповідником Московської академії був Павло Конюшкевич, у якого Сковорода вчився колись у класі піїтики, а піїтику тут викладав Федір (у чернецтві Теофан) Чарнуцький, односелець Григорія. Чи мав Сковорода контакти з ним і з іншими краянами — сказати важко. Є підстави припустити, що при дворі, де минала більша частина життя півчих, Сковорода міг бачити Симона Тодорського, в якого в Київській академії вивчав мови. С. Тодорський як знавець німецької був запрошений для підготовки до переходу в православ’я наступника престолу Петра Карла Ульріха, котрий згодом перетворився у Петра Фьодоровича — Петра III.

Послуги С. Тодорського знову було зажадано через два роки. Тепер уже нареченій Петра Фьодоровича, принцесі Ангальт-Цербстській Софії Фредеріці Авґусті, треба було допомогти стати Єкатєріною Алєксєєвною. Вчитель мав досвід, учениця — неабиякі здібності, й 28 червня 1744 року майбутня Єкатєріна II доволі жваво, нехай і з акцентом (що зберігся на все життя), вимовила «Символ віри». Наступного дня в Успенському соборі відбулися її заручини з Петром Фьодоровичем. У цій надзвичай пишній церемонії («свахою» була сама