Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

Сюневе аж тепер згадала про батька. Який він завжди був ласкавий до неї! їй стало ще важче гамувати сльози. Врешті вона не змогла більше стримати їх і голосно заплакала.

— Що з тобою, доню?

— Я й сама не знаю… так мені чомусь тяжко на серці… Може, з татом станеться в дорозі якась біда? — захлипала Сюневе.

— Що ти верзеш? — обурилася мати. — Що з ним може статися? На рівній дорозі до міста!

— Так, а згадайте… що сталося он з Турб’єрном, — мовила крізь сльози дівчина.

— Із Турб’єрном? Ну, твій батько не такий навіжений, повір мені! Він повернеться додому цілий і здоровий, нехай йому господь помагає.

Сюневе не переставала плакати, мати, дивлячись на неї, задумалася над справжньою причиною її сліз. Нарешті вона сказала:

— У житті всього трапляється, доню, і єдина втіха, що могло бути ще тяжче.

— Це невелика втіха, мамо, — сказала Сюневе, гірко плачучи.

Карен не стало відваги висловити те, що вона думала.

— Господь бог часто дає нам видиму науку. Отак він дав її і Турб’єрнові,— тільки й мовила вона і підвелася, бо з-за пагорба почулося ревіння худоби, дзеленчання дзвоників і погукуванння пастухів.

Череда наближалася поволі, корови були напасені й обважнілі. Карен хвилину постояла, дивлячись на череду, потім рушила їй назустріч, покликавши із собою і Сюневе. Дівчина підвелася і мляво пішла за матір’ю.

Карен Сульбакен віталася зі своєю худобою. Декотрі корови пізнавали господиню, підходили до неї, мукали, і Карен ласкаво озивалася до них, гладила їх, раділа, що вони такі ситі. І, гладячи, казала:

— Авжеж, господь не забуває того, хто його має в серці.

Вона загнала разом із Сюневе худобу в загороду, бо в дівчини все падало з рук. Мати нічого не сказала їй, але ще допомогла подоїти корів, хоч і затрималась довше, ніж гадала. Коли молоко вже було проціджене, мати зібралась додому. Сюневе хотіла трохи провести її.

— Не треба, — сказала мати, — ти, бачу, стомлена, краще відпочинь.

Вона взяла порожнього кошика, подала дочці руку і, пильно дивлячись на неї, додала:

— Я скоро знов прийду поглянути, як тобі тут ведеться… Покладайся, доню, на нас із батьком і не клопочи собі голову іншими!

Тільки-но мати зникла за пагорбом, Сюневе почала думати, як би швидше дізнатися, що робиться в Гранлієні. Вона покликала Турб’єрнового меншого брата — хотіла послати його на хутір, та коли він прийшов, не зважилась довіритися йому, сказала, що погукала його просто так, знічев’я. А потім вирішила: піде в Гранлієн сама, щоб було певніше. Вечір ясний, дорога до хутора не дуже далека, можна й піти, коли треба. Яка лиха та Інгрід, не прислала їй ніякої звістки! Сюневе згадала материні слова і знов заплакала.

Більше вона не гаялась, накинула на голову хустку й пішла кружною стежкою, щоб хлопці нічого не помітили.

Що довше вона йшла, то дужче поспішала і незчулась, як почала бігти. З-під ніг у неї зривалися камінці й котилися вниз. Хоч Сюневе знала, що то шурхотить каміння, а однаково їй здавалося, наче хтось скрадається за нею, і вона спинялася, насторожено прислухаючись. Та навкруги нікого не було, і дівчина ще прудкіше бігла далі.

Зненацька Сюневе зачепила ногою більший камінь, що витикався над стежкою, і він, загуркотівши, покотився вниз. Сюневе злякалась, почувши, як тріщать під каменем кущі, а ще більший страх її взяв, коли вона помітила далеко внизу якусь постать, що рухалася стежкою. Спершу дівчина подумала, що то якесь страховисько. Вона зупинилася, стримуючи подих, та страховисько внизу також зупинилось.

— Агов! — почулося звідти.

Та це ж мати! Сюневе мерщій скочила в кущі біля стежки і причаїлася там. Чи мати, бува, не впізнала її і не повертається назад? Ні, наче не видно. Дівчина ще трохи перечекала, щоб мати відійшла якнайдалі. А коли знов вийшла на стежку, то вже не поспішала, боялася наздогнати матір. Вона тихенько минула свій хутір— ніхто не помітив її. А ось і Гранлієн.

Коли Сюневе побачила перед собою його будівлі, її знов охопила тривога. Чим ближче вона підходила до них, тим тяжче ставало їй на серці. Скрізь було тихо, під стіною стояли лопати й вила, поряд лежав стос нарубаних дров, у колоді стриміла сокира. Сюневе пройшла подвір’ям до дверей, тоді зупинилась, ще раз озирнулася на всі боки й прислухалась, але ніщо ніде не ворухнулось. І, стоячи так, усе ще зважуючи, чи їй підійматися до кімнатки Інгрід, вона раптом згадала, що десь такої ночі кілька років тому Турб’єрн прийшов на Сульбакен і посадив їй квітки. Вона мерщій скинула черевики й тихенько побралася сходами нагору.

Інгрід перелякалася, коли прокинулась і побачила, хто її будить.

— Що з ним? — пошепки спитала Сюневе.

Інгрід отямилась і сягнула рукою по одяг, щоб виграти якусь хвилину й не відповідати зразу. Та Сюневе сіла на край ліжка, притримала її, щоб вона не вставала, і знов спитала те саме.

— Тепер йому вже краще, — прошепотіла Інгрід. — Я скоро повернуся до тебе.

— Інгрід, люба, не приховуй від мене нічого, — благально мовила Сюневе. — Хоч би що ти мені сказала, я готова до найгіршого.

Інгрід усе викручувалась, не хотіла засмучувати товаришку, але Сюневе була в такому розпачі й так квапила її, що далі приховувати правду не випадало. Сюневе пошепки розпитувала, Інгрід пошепки відповідала, і в глибокій навколишній тиші їхні слова набували якогось особливого змісту. То була хвилина, коли не страшно глянути у вічі найтяжчій правді.

Дівчата погодилися, що цього разу Турб’єрн не дуже винен і що його треба не гудити, а пожаліти. Потім обидві заплакали, але тихо. Особливо гірко плакала Сюневе. Вона, згорбившись, сиділа на краю ліжка й обливалася