Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

Сюневе стало шкода квіток, і вона попросила його принести їх до кімнати.

— Залюбки, — відповів Турб’єрн, позбирав повиривані з землі квітки й рушив до неї.

Але Сюневе була вже, мабуть, не в своїй кімнатці на горищі, бо він відразу опинився біля неї. Тієї миті з’явилася мати.

— Господи Ісусе, що тут робить цей розбишака з Гранлієна? — крикнула вона, кинулась до дверей і заступила Турб’єрнові дорогу.

Але він хотів будь-що пройти, і вони почали битися.

— Мамо, мамо, він тільки хоче занести мені квітки! — сказала плачучи Сюневе.

— Нікуди він не пройде, — відповіла мати, напосідаючись на хлопця.

Сюневе перелякалась, бо не знала, кому бажати перемоги — матері чи Турб’єрнові, проте була певна, що жодному не хоче поразки.

— Обережніше, не поламайте моїх квіток! — вигукнула Сюневе.

Та вони билися дедалі завзятіше, і чудові квітки розсипались по долівці. Мати наступала на них, Турб’єрн також. Сюневе гірко плакала. Коли Турб’єрн розсипав квітки, то раптом став дуже негарний, волосся в нього почало швидко рости, лице також побільшало, в очах блиснула лють, із пальців вистромилися довгі кігті і вп’ялися в матір.

— Бережіться, мамо! Хіба ви не бачите, що це не Турб’єрн? Бережіться! — закричала Сюневе.

Вона хотіла кинутись матері на допомогу, але не змогла зрушити з місця. Тієї миті її хтось гукнув, раз, потім удруге. Зненацька Турб’єрн зник, і мати також, а її втретє хтось покликав.

— Я тут! — відповіла Сюневе і прокинулась.

— Сюневе! — гукав хтось.

— Я тут! — знов відповіла вона й підвела голову.

— Де ти?

«Це мама», — подумала Сюневе, підвелася й пішла на материн голос.

Мати стояла, тримаючи в одній руці кошика, а другою затіняючи очі від сонця.

— Чого це ти лягла спати на голу землю? — спитала мати.

— Я була така стомлена, що сіла відпочити, та й незчулась, як заснула, — відповіла Сюневе.

— Не роби так, доню, — мовила мати. — А я тобі щось принесла. Ось у кошику. Пекла вчора батькові, бо він поїхав з дому, та й тобі лишилося.

Проте Сюневе здогадувалась, що мати прийшла не тому і що недарма вона їй приснилася.

Карен — так звали матір, — як уже мовилося, була невеличка, тендітна жінка з блакитними, глибоко посадженими очима. Розмовляючи, вона ледь усміхалася, але тільки тоді, як то були чужі люди. На старість обличчя її загострилося, рухи стали хапливі, і вона завжди кудись поспішала.

Сюневе подякувала за гостинці, підняла накривку й заглянула в кошик.

— Потім роздивишся, — сказала мати. — Я бачу, ти ще не вимила посуду. Треба спершу все поробити і аж тоді відпочивати, доню.

— Це тільки сьогодні в мене так вийшло, мамо.

— Ходімо, я тобі допоможу, коли вже однаково прийшла сюди, — сказала мати й закасала спідницю. — Все треба робити як слід, чи тебе хто бачить, чи ні.

Мати пішла попереду до піддашку, де стояв посуд з-під молока, й Сюневе повільно рушила за нею. Оглянувши доччине господарство, мати переконалася, що там усюди лад. Вона допомогла Сюневе помити посуд, прибрати, а заразом дала їй не одну пораду. Так минула година чи й дві. Працюючи, мати оповідала, що діється вдома і скільки в неї було клопоту, поки вона вирядила батька в дорогу. Потім спитала, чи Сюневе не забуває помолитись увечері перед сном, мовляв, цього не треба забувати, а то другого дня все в тебе падатиме з рук.

Попоравшись, вони посідали на осонні, щоб дочекатись корів. І тоді мати спитала, чи скоро Інгрід повернеться на полонину. Та Сюневе знала про це не більше за матір.

— Отакі бувають люди, — сказала мати.

Сюневе зрозуміла, що вона мала на думці не Інгрід, і рада була б перевести розмову на щось інше, проте не зважилася.

— Той, хто не має в серці господа, неодмінно попаде в біду тоді, коли найменше того сподівається, — повела далі мати.

Сюневе промовчала.

— Я завжди казала, що з того хлопця не буде пуття. Отак повестися! Тьху!

Вони сиділи поруч і дивилися вниз на долину, щоб не зустрітися одна з одною очима.

— Ти чула, що з ним сталося? — спитала мати, швидко глянувши на дочку

— Ні,— відповіла Сюневе.

— Кажуть, що з ним погано.

Сюневе відчула, як їй раптом стиснуло груди.

— Щось небезпечне? — спитала вона.

— Його поранено в бік ножем і дуже побито.

Сюневе спаленіла й швидко відвернулася, щоб мати не побачила її обличчя.

— А далі що було? — якомога спокійніше спитала вона, але мати помітила, що груди в неї схвильовано здіймаються, тому відповіла:

— А далі нічого.

Сюневе почала здогадуватися, що сталося якесь лихо.

— Він лежить? — спитала вона.

— Господи, певне, що лежить. Шкода його батька й матері. Такі порядні люди! Але вони добре виховували його, господь не зарахує їм гріха.

Сюневе була в такому розпачі, що не могла зібрати думки докупи.

— Як добре, що ніхто не зв’язав із ним свого життя, — знов сказала мати. — Господь бог усе обертає на краще.

У Сюневе затуманіла голова, і вона мало не зсунулася з кручі.

— Я завжди казала батькові: «Боронь боже, в нас одна дитина, і ми повинні дбати про неї». Твій батько гарна людина, але в нього надто м’яке серце. Та добре, що він слухається порад, які йому дає сам господь