Мнацакан Варданович Тарян - Месник: Повісті та оповідання

— Товаришу старший сержант,— знов нетерпляче обірвав його Аршавір.— А як звуть вашу сестру?

— Галя.

— Гарне ім’я.

— О, вже й до імені добрався,— сміявся Олесь.— Що там іще залишилося?

Батальйон таки йшов у напрямку Олегового села, й з кожним кроком сержант хвилювався дедалі більше, роззираючись довкола й упізнаючи рідні місця.

Отут ліс густішає, а тут підуть явори з товстими стовбурами і гладесенькою корою. Он же вони, красені… Тихесенько про щось шепочуться під легітним подувом вітру — може, впізнали? Так-так — кивають зеленими верхівками, уклінно схиляються: ласкаво просимо. Здрастуйте, рідні мої явори.

Далеко, ген аж там у тумані, ледь-ледь бовваніло село. Старший сержант вдивлявся в той бік, і ніхто не хотів перебивати його думок. Мовчали.

Попереду почувся брязкіт танків.

Даючи їм дорогу, батальйон змістився праворуч. На баштах машин сиділи солдати. За танками пройшла піхота, потім кілька гарматних батарей, колона вантажних машин…

Військова частина пройшла, за нею — знову кілька танків.

— Ну й чудово,— сказав Олесь,— армія є, наша дивізія є, і полк наш також є.

— З такими танками нам нічого не страшно,— задоволено мовив старший сержант Хмельницький.

Батальйон знову вийшов на дорогу й рушив далі. До села залишалося всього-на-всього кілька кілометрів.

На високому пагорбі добре було видно вітряк з відбитим крилом.

Потім показалася сільська церква… потім хати… люди…

Штаб полку з господарчою частиною та допоміжними службами зупинився під селом у лісі, бійці батальйону розмістилися в селі. Хмельницький, спитавши дозволу, пішов з Олесем та Аршавіром провідати своїх.

Коли зайшли на подвір’я, назустріч вибіг з великим гавкотом собака, став лащитися до Олега, лизати йому руки.

— О, Джульбарсе, ти мене не забув… Ну, добре, добре, годі…— говорив старший сержант, гладячи собаку по голові, а Джульбарс, радісно поблискуючи очима, зазирав йому в обличчя, намагаючись лизнути.

На подвір’я вибігла дівчина, кинулась Олегові на груди, заголосила:

— Ну чого ти, дурненька? — пригортаючи до себе, вмовляв він її, а сам з нетерпінням позирав на хатні двері.— Чого ти плачеш, сестричко, живий я, здоровий…

«Де ж це мати, дружина?.. Чого не виходять назустріч?» — ворухнулася думка. Нарешті спитав:

— А як мама, Валя?

Сестра заридала ще дужче.

— Не мовчи!.. Щось сталося? — застиг Олег, здогадуючись, що це не сльози радості.

— Мама захворіла,— схлипуючи, сказала Галя.— Уже кілька днів, як злягла…

— А Валя, син?..

Галя затулила обличчя долонями:

— Обоє… від бомби…

Олег стояв ні живий ні мертвий.

— Літаки налетіли, тут таке робилося — світа не видно…

Старший сержант нічого не чув. Здавалося, він оглух і осліп. Хитаючись, відійшов до дровітні й, обхопивши руками голову, безсило опустився на колоду.

Зайшли до хати.

— Мамо, Олег прийшов! — гукнула з порога Галя.

— Де він, де він, мій бідолашний синок?..— жінка була майже незряча.

— Тут я, мамо, тут, моя рідна,— сказав Олег і припав до матері.

— Олежику, дитино, прийшов… надовго?

— На кілька днів, мамо, лише на кілька днів.

— Бідолашний мій сину… Де взяти слів, щоб розрадити твою душу…

— Я все знаю, мамо. Галя сказала…

— Олежику, мені почулося, наче ще люди зайшли.

— Так, я з товаришами.

— Здрастуйте, мамо,— сказав Олесь, підійшов до ліжка й, нахилившись, поцілував їй руку.

Так само привітався й Аршавір.

— Дай вам бог здоров’ячка, діти. Хай лихо обходить вас десятою дорогою. Це ж ви голодні, а я, бачте, заслабла… Галю…

Галя стояла у матері в узголів’ї і мовчки втирала сльози.

І сталося диво. Наступного дня рано-вранці Олегова мати вже була на ногах.

— Це ви, мамо, діждавши сина, відразу видужали? — здивувався Аршавір.

— Атож, хіба мені ще яких ліків треба? Аби діти були здорові, тоді й моє серце на місці. Галю! — гукнула.— Клич, дочко, гостей до столу.

Сіли снідати. На сковороді парувала смажена картопля — хлопці скучили за домашніми харчами. І хоча ніяких особливих наїдків не було, але якої ще розкоші треба солдатові? Аж захмеліли від домашнього тепла й затишку.

Галя поклала добавку в Аршавірову миску, і він, перехопивши ласкавий погляд її блакитних очей, подумав, що отак все життя прожив би на смаженій картоплі, аби тільки не було війни, аби на землі панували тиша й злагода між людьми. Не так і багато треба для щастя.

Тільки Олег, хоча й був у рідній хаті, без апетиту длубався у своїй мисці, важка задума туманіла в застиглому погляді.

— Сину, дитино моя,— присіла на лаву коло нього мати, наче усе те бачила.— Не журися так, не муч себе. Ти ще молодий… Горе велике, що тут казати, його не забудеш… Але ти помстишся, сину, за все ще заплатиш ворогові… Я теж заборгувала їм за давнє. Відкрию тобі секрет — я приберегла пістолет твого тата, сину. Може, й трапиться мені нагода…

Олесь і Аршавір здивовано дивилися на неї.

— Мамо,— попросив Аршавір,— а що у вас сталося колись, розкажіть і нам… якщо можна, звичайно.

Мати спохмурніла, зітхнула тяжко.

— Це було ще у вісімнадцятому, навесні… Олегові було два