Брати Капранови - Зоряний вуйко

class="book">Під такий немудрящий акомпанемент Петро взув свого багатостраждального чобота. Потупав ногою — нічого, політати тому, здається, тільки на користь. А потім розігнувся, кинув зброю на воза і поплескав Сердюка по плечу. Добрий хлопець.

Тут вже нарешті Терентій закінчив свої мовні вправи і підсумував:

— Так, лишаємо собі два автомати, і поїхали далі, бо у мене на все це терпцю вже не вистачає.

Усі знову впряглися в лямки. Земля неохоче поповзла назустріч, отримуючи в боки стусани від чумацьких чобіт. Знову потяглися нескінчені кроки. Остання пригода дала невеличку розраду, але тягти від цього легше не стало. Лямка так само розтирала груди, каміння лізло під ноги і колеса. Тільки придивлятись навкруги, щоб не стрельнув хто зненацька — ото і вся розвага.

І дім. Дім, що був зовсім поруч — хай не зовсім дім, хай Крайні Печери, але це вже люди, звідти можна за дві ночі дійти. Це почуття близького дому забирало останні сили. Здається, вже отут, за могилою, ще трошки. Але могила залишилася позаду так само, як і багато інших. Знову омана.

Такі думки перетворювали дорогу на нескінченне чекання. Ну от-от, ну ще трошки натиснути. А печери все на обрії, все дражняться і не наближаються. Краще вже ні на що не сподіватись.

Петро ледве шкандибав, доведений цим безперервним очікуванням до краю. І чим далі, тим ставало гірше. Терпець, якого і так майже не було, від останніх пострілів урвався. В голові застрибало: може, розвідку вперед послати, може, заблукали трошки… Та ні, наче наблизились, наче за отою тополею.

Рипів віз, важко гупали на ямах колеса. Чумаки втупились у землю і вперто йшли. Петро озирнувся. Може, перепочити? Та ні, зовсім розкиснуть хлопці від спочинку. Він опустив голову. Треба йти, поки йдеться.

Знову перед очима поповзла земля, знову волочилися по ній збиті вщент ноги. Багатогодинний спільний ритм рухів призводив до загального отупіння — не відчувалась більше відстань, не боліли груди. Тільки крок, крок, крок. І байдуже куди, байдуже скільки.

Не бачили чумаки, як дорогу їм заступив нічний патруль, не чули здивованих вигуків, і тільки коли начальник патруля загорлав щосили:

— Ану стійте, трясця вашій матері! — Петро підвів голову і зразу всівся на землю, де стояв, потягнувши з собою довгу лямку.

— Все, хлопці. Приїхали.

Один любить грибки, А я — печерички. Один любить дівки, А я — молодички.

Чумак ущипнув молодицю за тугі груди і зразу ж отримав по руках.

— Не замай!

— Диви, яка цяця!

— Налий, куме, горілочки, гіркі сльози заливать.

— Бемц! — келихи. — Цмок-цмок-цмок. У-у-у, люта!

Чи ви бачили, як гуляють чумаки? Є на що подивитись, справді. Шинкарка вся червона від очікуваного прибутку і чумацьких залицянь. Служка біга, як дьогтем підмазана. Музики забивають бубонам дух.

Гей-гоп, не барися До чумака пригорнися…

— Бум-ца, бум-ца, дз-з-з-ццц!

День, ніч, біс його зна. Хто там дивиться?!

Серед шинку свист, тупіт — танцює дядько. Танцює — як працює, який стіл зачепить — шкереберть. А не заважай чумакам веселитися! Бачила б жінка, бачили б діти, як він тут, серед чужих людей, цапом стриба, за спідницями увивається. Та що йому зараз жінка! Гуля чумак, ой, гуля!

Хлопці за столами, хто з келихом, а хто з молодицею — лапне нишком і зап’є горілочкою:

Любіть мене, чумака, Поки вози повні!

— Бум-ца, бум-ца, дз-з-з-ццц!

— Як налетіли на нас харцизи, очі люті, блищать на чуже, і як почали ми з ними битися…

Чого ж це гуляють чумаки? Перемогу святкують. З Божою поміччю і вози зберегли, і слави собі заробили. І до міста нарешті доїхали, як би воно там важко не було.

А як через браму пройшли — зразу до церкви, молебен благодарствєнний замовити — і в шинок.

— А малий його за яйця… Ги-ги-ги!

— Не замай!

— Женихайся, женихайся, хлопче, то вона жартує… Ги-ги-ги.

— Грай, музико, я плачу!

- І щоб оце ти двох харцизів подолав? Та брешеш!

— Сам брешеш. А я тобі доведу!

- І доведи!

- І доведу!

— Тихше, хлопці, краще налийте ще.

Гроші, наче птахи, літають, з кишень вистрибують — яка де сяде. Дим коромислом.

— А, пропадай моє добро, задешево віддаю!

Циганчата швендяють під ногами:

— Дя-адьку, дайте копієцку!

А той сів у куточку, п’є та плаче-плаче. Біс його зна, чого. Може, хату згадав, може, бійку, а може, просто напивсь і тепер весь світ жаліє.

— Дядьку, що таке?

— А-а…

Люба я, люба я, Люба рибка моя.

Ой, буде у шинкарки прибуток, аби горілки вистачило, бо вже не стільки п’ють, скільки ллють і людей пригощають: хай все місто веселиться — чумаки гуляють!

Бісові діти. Далеко ваші жінки, далеко любі. Нема кому вас побачити, нема кому спинити: «А що це ти робиш, сучий сине, бодай був пропав, п’яниця! Бодай тобі очі повилазили, бодай луснув би, падлюко!» І в чуприну — а не пропивай гроші! Та дарма. Нема тут жінок.

— Скільки даси за міру солі? Га? Дідько з тобою, наливай!