Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

— Не думай про Крота. Думай тільки про свою роботу — і все буде гаразд. Адже ти добре умієш.

Ведучий голосно вигукнув:

— Троє дияволят! Повітряний політ!

Юра, Петя і Марта вибігли на арену справді одягнуті під дияволят. На них були чорні трико в блискітках, вони щільно облягали молоді гнучкі тіла. Ззаду стирчали коротенькі хвостики, а на голові в кожного були ріжки. Коли вони піднімали руки, то створювалося враження, що розправляли чорні крила. Уже сам їхній вигляд викликав неабиякий ефект. Публіка дружно зааплодувала.

Янчук кинув погляд на пана Шредера, і гримаса вдоволення пробігла по його обличчю: Шредер теж плескав у долоні. Отже, сподобалось!..

«Постривай, зараз ти таке побачиш, що рота роззявиш!» — подумав Янчук.

Троє юних спортсменів, не давши глядачам і отямитись, ніби на справжніх, живих крилах полетіли під високе склепіння на спортивний місток. Під звуки вальсу вони летіли від трапеції до трапеції, переверталися і, здавалось, гралися в повітрі легко й безтурботно, без будь-яких зусиль. Вони ускладнювали й ускладнювали трюки, викликаючи дедалі більше захоплення й так уже наелектризованої видовиськом публіки. Всі троє діяли як одне.

Ще сальто, ще пірует, ще перехресний політ… І ось вони вже одне за одним красиво летять у сітку. Але й це ще не кінець. Сітка пружинить, підкидає їх високо, дає змогу робити нові й нові трюки. Цілий каскад трюкових номерів!..

Нарешті гімнасти зіскакують на манеж.

Так, успіх безсумнівний! Глядачі побачили саме те, що їм обіцяли афіші: майстерний, зв'язаний з риском для життя політ «трьох дияволят»..

Вони вже за лаштунками, але їм доводиться вибігати ще й ще раз — публіка не заспокоюється, викликає. Та вони не просто вибігають, щоб показатись. Вони й на килимі «крутять» сальто, котяться колесом вздовж бар'єра, перекидаються одне через одного.

Рудий клоун підносить Марті квіти — великий розкішний букет. Але вона не понесла квіти за лаштунки, а підбігла до фрау Шредер і, чарівно посміхаючись, передала їй букет в руки. Так було задумано Янчуком ще до початку вистави. Букет він купив заздалегідь. Фрау Шредер не думала над тим, чому вибір упав саме на неї, але їй було дуже приємно, і вона навіть поляпала Марту своєю пухкою рукою по щоці. Задоволено посміхнувся і пан Шредер.

І все-таки Владислав Янчук залишився незадоволений Петею. Юні артисти саме переодягалися, коли він підійшов до хлопця і боляче вдарив його батогом по плечах.

— Ти навчишся коли-небудь бути артистом, бацило? Петя скрикнув, схопився рукою за плече.

— За віщо б'єте, пане Янчук?

— Посміхатися навчишся, питаю тебе?

Янчук схопив Петю за чуба, боляче крутнув і підняв його обличчя догори.

— Я ж посміхався… пане Янчук… — крізь сльози простогнав Петя.

— Хіба так треба? Ось як… Ось як треба! — і Янчук двома пальцями розтяг Петі щоки.

— Що ви робите? — закричав Юра, підскакуючи до Янчука. — Пустіть Петю! Він добре працював, ви самі бачили!

Янчук випустив з рук Петю і посунувся на Юру.

— Мовчати, гнидо! — заволав так голосно і люто, що, мабуть, його почули і в сусідніх гримувальних.

— Ви не маєте права знущатись. Він — теж людина!

— А я ось тобі покажу людину! — Янчук замахнувся батогом на Юру.

Але тут сталося несподіване. Хлопчик миттю відскочив убік, схопив зі столу важку Янчукову попільничку з товстого скла і підняв її над головою.

— Тільки підійдіть!.. Тільки спробуйте!.. — тремтячи всім тілом, сказав він загрозливо. Очі його блищали, як у хижого звіряти.

Янчук ошелешено застиг на місці. Але в ту ж мить зубатий рот його ошкірився, він заревів щось невиразне, шарпнувся до Юри і схопив його за руку. Попільничка вислизнула з занімілих пальців, брязнула об підлогу, розлетілась на шматочки. Але Янчук не звернув на це уваги. Він згріб Юру обома руками, звалив на землю і почав шмагати по чім попало батогом.

Юра намагався звестися на ноги, але проти Янчука у нього було дуже мало сили, і він тільки кричав у безсилій люті.

— Бий! Бий! Не боюсь я тебе, Кроте! Не боюсь!.. Все одно віддячу.

Падаючи, він розрізав руку об скельце, кров заплямила руки, сорочку на грудях і обличчя.

Нерівна боротьба ще тривала, коли на порозі гримувальної з'явився Генріх Зайднер.

Якусь хвилинку він здивовано дивився на все, що тут коїлось. Потім швидко підійшов до Янчука і владно взяв його за руку.

— Як можна, пане Янчук? Як не соромно!

Владислав Янчук випустив з рук Юру, випростався і, важко дихаючи, сердито відповів:

— Я гадаю, що в обов'язки пана Зайднера не входить втручатися в справи, які його зовсім не стосуються.

— Ви, доросла і дужа людина, б'єте дитину! — дивлячись прямо в Янчукові очі, з докором промовив Зайднер.

— Так, б'ю! — з викликом у голосі сказав Янчук. — Це моє право!

— Що з вами? Заспокойтеся… — Зайднер не знав, що й сказати цьому розлютованому чоловікові. Він ніяк не міг втямити, чому Янчук, той Янчук, з яким вони, так мирно розмовляючи, просиджували годинами за пляшкою горілки, тепер поводиться так зухвало? Звідки цей тон, ця незалежна