Мати Аугустович Унт - Прощавай, рудий кіт

— Прошу, це тільки загальні фрази. Розповідайте конкретно. Розкажіть про ідею оповідання «Допоможіть!».

Аарне раптом замовк. Він знав, що не скаже жодного слова. Достобіса ці ідеї! Він скептично посміхнувся, і Корнель тої ж миті нетерпляче кинув:

— Два. Сідайте!

І радості перемоги не було. Тільки раптом з'явився відчай, що його приніс синювато-сірий птах втоми.

Коли Аарне йшов на своє місце, всі здивовано дивились на нього. Це були прекрасні молоді люди, але поганий клас. У кожного — свої погляди, тільки за чверть години про них забували.

В цьому була маленька трагедія. Не посміхайтеся: маленька трагедія так само страшна, як і велика. Велика трагедія охоплює цілі маси, її дивляться згодом ще сотні людей, купуючи квитки до кіно чи театрів. Маленька трагедія вмирає разом з людиною, інколи разом з днем, що минає.

— Ну? — обережно спитав Андо.

— Що?

— Нічого. Цікаво: ти ще в щось віриш?

— Йди під три чорти! — прошепотів Аарне і сторопів. Він ніколи ще не розмовляв з Андо так грубо. До нього він завжди відчував якусь повагу. Але друг не образився.

Десь о першій годині дня до всіх цих неприємностей додалась ще одна. Аарне побачив, як до вчительської заходила… тітонька Іда, тримаючи під пахвою якусь червону теку. Аарне впізнав свій щоденник подорожі, яка була три роки тому. Колись він переписав його, а старий примірник ще вчора ввечері лежав у валізі: на книжковій полиці альбом не вміщався. Двері вчительської зачинилися. Що мав означати цей візит?

…Все з'ясувалося після обіду. Прийшовши додому, Аарне помітив на обличчі тітоньки суворий спокій вдоволення.

— Так, Аарне… Завтра ти сам віднесеш до школи цей щоденник і попросиш вибачення за свій вчинок перед усім класом. Зрозумів?

Аарне анічогісінько не зрозумів.

— Про що ти?

— Ми з учителем Корнелем про все вже домовилися. Так. Шкільні речі не годиться красти і тягти додому. Особливо коли вони потрібні іншим…

— Поясни, будь ласка, про що ти говориш?

— Не придурюйся. В тебе це дуже добре виходить, коли ти хочеш. Твоє лицемірство противне! — Очі тітоньки налились сльозами, вона нервово вдарила кулаком по коліну. — Як гидко, вся ця брехня страшна… Між іншим, я написала про все твоїй матері — якщо мої вимоги надто суворі, то хай забирає тебе звідси.

— Я питаю останній раз: у чому я винен?

— У чому? Ліндочко, йди-но сюди, будь ласка!

— Що?

— Ліндо, це правда, що Аарне питали в школі про щоденник, а він сказав, що не брав його?

— Так, це справді було так.

Лінда осудливо подивилась на Аарне.

— Тепер ти бачиш? — мовила тітонька.

І тоді Аарне все зрозумів. Ця історія була схожа на поганий анекдот. У класі справді йшлося про щоденник подорожей. Але зовсім не про цей, у червоній теці, який тітонька триумфально принесла до школи, а про інший, весняний щоденник. Його Аарне робив шість місяців тому на березі озера Виртсярв. Це був прекрасний час: вечірні багаття, курні дороги, обіди з бляшаних полумисків, сміх і сльози. Щоденника забрало з собою жюрі, Аарне його більше не бачив. Про це він і сказав секретареві, котрий приходив шукати щоденник. Як на лихо, недалеко стояла Лінда. Коло замкнулося.

— Тітонько, де ти знайшла цей щоденник?

— Знайшла. Це не має значення, та я можу пояснити, бо ти ще подумаєш, що я нишпорю в твоїх речах. Але ти знаєш, що я цього не роблю. Я витирала полицю, вона перекинулась, і щоденник випав.

Аарне мовчав. Так… Щоденник лежав на дні валізи. Що там було ще? Кілька листів, чернетки…

— І ти написала мамі?

— Авжеж, я не хочу більше терпіти! Ми розмовляли з учителем Корнелем… дуже довго. Обговорили цю подію і… Зрештою й ведмедя можна навчити танцювати, а тут не впоратися з одним хлопчиськом!

Аарне хотів зараз же бігти до Корнеля. Не міг же Корнель повірити всьому цьому. А що ще тітонька Іда йому наговорила. Аарне вже встав і раптом пригадав урок естонської літератури.

Він безпорадно сів. Ні, до Корнеля йти не можна. Тепер всі стали його ворогами: тітонька Іда, Корнель, мама. «Який я самітний», — подумав хлопець.

Він вийшов. Був теплий і тихий вечір: падав лапатий сніг, сніжинки танули на обличчі, сідали на пальто. Дійшовши до кінця вулиці, він збагнув, що йти нікуди. А може… все-таки піти до Корнеля?.. Ні! Яка бридка розмова почалася б там… «Нічого не розумію, все змішалося докупи». Аарне глянув на вогні у вікнах. Було пізно, але вікна ще світилися. Що ж сталося?

Зайшовши до передпокою, він побачив біля дверей маленьку ялинку. Он що — завтра ж свят-вечір.