Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

— Я думаю, це можливо, але нас це не стосується, — відповів Юрко. — Вона потребує допомоги, і ми мусимо зробити для неї все, що можемо. Чи не так ти навчав мене?

— Так, все ти правильно кажеш, — промовив батько. — Та, боюся, Вогонь може помститися за нашу зухвалість.

— Думаю, якщо він дозволив їй утекти, то чому він винуватив би нас?

Юрко тримався сміливо і не виказував Марічці своїх здогадів, та час від часу в його уяві поставала страшна картина: їхній будинок, охоплений пожежею. Що як Король злий і мстивий? Батько й син мовчали про свої здогади, щоб мама не хвилювалася. Так минали дні і тижні. Та одного дня Юрко знайшов у книгах твердження про те, що Королі можуть не лише самі переміщуватися між світами, але й брати з собою людину або кількох людей. Хлопчик запитав Марічку, чи не хотіла б вона звернутися з проханням до Червоного Короля, можливо, він таки допоміг би їй потрапити додому.

— Ні, якби він хотів допомогти, допоміг би давно. А він обманював мене, казав, що не може нічого зробити, — скрушно відповіла Марічка. Юрко замислився:

— А може, тобі звернутися до когось іншого з Вищих? Наприклад, у нас дуже шанують Білого Короля. Кажуть, він справедливий.

— Король Мороз? А раптом мене ув’язнять у Білому Королівстві? Та й навіщо Морозові допомагати мені?

— Ув’язнять? — Юрко навіть розсердився. — То я не помилився, ти втекла від Вогню? Чому ж ти не зізнавалася, що була у нього в ув’язненні?

— Так ви б тоді не захотіли мені допомагати, — ледь чутно промовила Марічка.

— А ти подумала, що Вогонь може помститися, спалити нашу домівку?

— Ні, він цього не зробить!

— Ще й як зробить, якщо дізнається, що ми тобі допомагаємо!

— Думаю, йому це вже відомо, — промовила Юркова мама. Діти не помітили, коли вона зайшла до кімнати.

— Відомо? Ви так думаєте? — запитала Марічка і не впізнала власного голосу.

— Про нього тільки й говорять у місті! — почала розповідати мама. — Відлюдник, що намагався викрасти твого дракона, мав спільників, як ви знаєте. І от, більшість із них розбіглись, а один виявився з нашого міста. Він випив забагато в корчмі і розповів про те, що бачив того дня. Коли вони цупили дракона, звір прийшов до тями, та не міг навіть озватися, бо йому міцно зв’язали щелепи. Проте допомога прийшла дуже швидко й несподівано. Чоловік, котрий розповів цю історію, каже, що лишень чиркнув сірником, аби розпалити люльку, як усе навколо освітилося жовтогарячим сяйвом. Коні налякано заіржали, злодії завмерли, не наважуючись рушити далі. Відлюдник гримав на всіх, примушуючи йти, не зупинятися. І от тут з’явився Червоний Король. Вони впізнали його відразу, і більшість злодіїв миттю зникли, розбіглися хто куди. А декілька чомусь лишилися на місці, ніби втратили здатність рухатися. Відлюдник не хотів поступатися здобиччю і наважився вимагати викуп за дракона. Адже він покладав на цю справу величезні надії, вже уявляв себе багачем, а тут така невдача! Король відповів, що дасть йому за дракона те, що він заробив, кинув на землю жменю золотих монет і зник. А мотузки на драконі всі разом перетворилися на попіл. Відлюдник кинувся до золота, почав згрібати його, аж раптом всі побачили яскравий спалах, що обпік злодієві руки й обличчя. То спалахнули золоті монети. Нещасний зрозумів, що не отримав нічого, окрім ушкоджень, а дракон уже злітав. І тоді відлюдник схопився за його хвоста.

— Схопився за хвоста?! — перепитав здивовано вражений цією історією Юрко.

— Так. Кажуть, що так і було. Навряд чи він усвідомлював, що робить. Ну звісно, дракон злетів, але відлюдник не зміг утриматись і впав. Як бачите, він не розповів вам правди, звідки отримав ушкодження. Кажуть, Червоний Король наказував йому мовчати про те, що сталося. Але, оскільки про це вже знає мало не все місто, я вирішила розповісти й вам.

— Мам, ти про це так спокійно говориш! Я тобі дивуюся, — промовив Юрко.

— Сподіваюся, нічого страшного не трапиться. Адже Вогонь вже давно про все знає, а досі навіть не з’явився. Думаю, він дозволяє Марічці шукати шлях, бо розуміє, що нічого в неї не вийде.

— Річ у тім, мамо, що їй може допомогти інший Король. Зачекай-но, — раптом схаменувся Юрко, — ти говориш: він давно про все знає. Про що це ти?

— Те, що не лише злодії мали щастя поспілкуватися з Червоним Королем. Наприклад, Русланова мама розповіла мені, що знайшла твій, Марічко, перстень через дивне сяйво, що йшло крізь щілини дверей на горище. Вона пішла туди. Думала, хтось лишив там запаленого ліхтаря, а побачила, що світло йде зі старої скрині, до якої не зазирала вже багато років. Виявилося, Руслан заховав туди перстень. Вона взяла це диво до рук і побачила на внутрішньому боці напис: «Моїй Марічці від Вогню».

— «Моїй Марічці від Вогню»? — перепитала дівчинка, швидко зняла каблучку і поглянула на внутрішній бік. Напис дійсно був. Чому ж вона не бачила його раніше?

— З напису можна зрозуміти, що Червоний Король до тебе небайдужий, або має на увазі, що ти йому належиш, чи не так? — перепитав Юрко, і Марічка раптом скривилася:

— Ні! Нізащо! Я його ненавиджу!

— Мене це зовсім не засмучує. Ненависть за скількись-там років може сама собою перетворитися на кохання, — почули всі м’який чоловічий голос і одночасно озирнулися. Марічка метнулася до дверей. Схоже, втікати від Червоного Короля було просто безглуздо. Він посміхнувся і зник з кімнати.