Томас Тімайєр - Подих диявола.

уперта, але Шарлота теж ніколи не здавалася. А Оскар? Невже він такий наївний, що не може встояти проти вивертів Лєни? А може, він отримує задоволення від цієї гри?

У голову закралася тривожна думка. А що, як Лєна доможеться успіху? Певно ж, у кожного чоловіка є своє слабке місце. Схоже, Лєна знайшла його в Оскара.

Шарлота відчула знайомий укол гордості. Хто вона така, щоб брати участь у цій грі? Якщо Оскар відчуває до Лєни якісь почуття, то нехай так і буде. Деякий час вони були б щасливі, але потім життя додало б свою ложку дьогтю. Отоді він зрозуміє, що втратив. За кілька тижнів Лєна захопиться кимсь іще, і Оскар знову залишиться на самоті. І ось тут настане її, Шарлоти, зоряна година.

Поортвліт провів їх широкими дерев’яними сходами на другий поверх.

— Мартене, подай нам спочатку каву та воду із соком, а потім сніданок у сад. Ти все вже підготував?

Камердинер уклонився і зник за дверима.

— Будь ласка, сідайте,— запросив Поортвліт.— До сніданку ми ще встигнемо перемовитися слівцем.

Шарлота милувалася творами мистецтва. Величезний кутий гонг, кілька рельєфів із пісковику, на яких було представлено храмові церемонії, а також кілька тонких паперових фігурок на паличках, які, напевно, використовувалися в театрі тіней. Але найбільше заінтригувала Шарлоту велика кам’яна фігура, щось середнє між левом і драконом. Тварина була завбільшки з людину, і на спині в неї була пара величезних, агресивно розпростертих крил.

— Чудово, чи не так? — Поортвліт провів рукою по шорсткуватому пісковику.— Це із храму неподалік від Менореберга. Напевно, це найбільший буддійський храм Південно-Східної Азії. Якщо у вас буде час, ви неодмінно маєте його оглянути.

— А це далеко звідси? — запитала Шарлота.

— Як подивитися. На спині слона — це тривала подорож. А ось на дирижаблі...— він не закінчив фразу.

Повернувся Мартен. В одній руці він тримав тацю зі склянками та чашками, в іншій — два графини. Один із водою, інший — із соком. За ним ішли дві місцеві жінки. Дуже гарні, але, схоже, трохи налякані. Обидві були вдягнені в шовкові блузки та спідниці з тонкої тканини, прикрашені чудовими вишивками. Вони йшли маленькими кроками, обережно переступаючи босими ногами. Кожна несла на плечі бамбукову жердину, на якій висіли вази з напоями, фруктами та різними ласощами. Можна було тільки дивуватися, як їм удавалося так спритно рухатися, не зронивши ані краплі й не впустивши ані крихти. Вони миттєво накрили на стіл. Потім склали руки й вийшли.

— Дивовижні красуні! — зауважила Еліза, коли жінки пішли.— Ви помітили, як граціозно вони рухаються?

— Так, пані Явас — надзвичайна жінка,— задумливо сказав Поортвліт. Помітно було, що він захоплений не менше від своїх гостей.— Ви повинні побачити танець храмових танцівниць. Це не зрівняється ні з чим на світі. Але, будь ласка, пригощайтеся. Дякую, Мартене, ви можете йти.

Камердинер уклонився й залишив мандрівників.

— Поки ви тамуєте спрагу, я хотів би скористатися з нагоди й коротко обрисувати проблему,— сказав Поортвліт.— Ява — головний острів у галузі сільського господарства. Країна селян і тваринників, сказав би я. Ґрунт родючий, а сонце й достаток дощів сприяють неймовірному росту зелених культур. Не дивно, що ми — одні з найбільших у світі експортерів кави та какао. Але останнім часом наш маленький острів накрила тінь.— Він налив собі кави й розмішав цукор ложечкою.— Усе почалося років дванадцять тому, незабаром після страшного виверження Кракатау. Жителі почали повідомляти про нічні напади, знищення врожаїв, викрадення родин. Спочатку я не звертав уваги. Люди в цій країні надзвичайно марновірні й використовують усі можливі виверти, щоб не працювати. Але коли повідомлення почастішали, я послав солдатів розібратися з цією справою. Вони повернулися з пустими руками, але до мене почали доходити відомості, що в інших частинах острова теж відбувається щось подібне. Повідомлення були дуже схожими. Набіги завжди відбувалися вночі, особливо на молодика. З’являлися страшні істоти й викрадали людей. Ніякої системи при цьому в них не було. То вони забирали дітей, то жінок, то старих. Продовольство не чіпали, але підпалювали комори та склади.

Король Бхамбан Третій, володар острова, розробив власний метод розв’язання проблеми. Він організував щось на кшталт лотереї, у ході якої раз на місяць вибиралася дівчина й віддавалася цим тварюкам. Він хотів зберегти контроль на своїй території. Ці заходи мали успіх. Кількість набігів на села відтоді скоротилася. Деякий час я вважав, що проблему розв’язано, і не вживав ніяких заходів. Але, як виявилося, я помилявся,— він розвів руками.— Бачте, я ділова людина. Доти, поки я отримую доходи, мене не цікавить, що діється на острові. Але коли напади почастішали, я зрозумів, що настав час утрутитися.

Гумбольдт витяг блокнот і зробив деякі нотатки.

— А що собою являє король?

Поортвліт знизав плечима.

— Самовпевнений товстий правитель із династії самовпевнених товстих правителів. Народ терпить його, тому що вважає своїм. Природно, він не має ніякої політичної влади. Його справа — проголошувати свята, урочисто відкривати нові заклади та проводити обряди благословення на хрестинах і весіллях. Решту часу він сидить у себе в палаці зі скіпетром у руці й чіпляється до підданих. Довго бути в його компанії важко.

— Повернімося до цих істот...

— Ніхто точно не знає, як вони виглядають,— сказав Поортвліт.— Це означає, що вони приходять пізньої ночі, коли їх ніхто не може побачити. Вони майже не залишають слідів та інших ознак своєї присутності. Не знаємо ми й того, куди вони ведуть викрадених людей. Ваш колега Лілієнкрон, звісно, може більше розповісти про це. Він зустрічався з цими тваринами.

— Я їх бачив дуже невиразно,— заперечив учений.— Занадто густим був туман, щоб роздивитися. Усе, що мені відомо, так це те, що вони справді величезні на зріст, із червоними очима та рогами. І те, що вони вибираються на поверхню землі якимись сходами або штольнями.

— Усе це викликає велику тривогу,— погодився Поортвліт.— Я хотів би показати вам дещо.—