Володимир Бабула - Друзі зі змієносця

class="book">Я мусив із кимсь поговорити, мусив зустрітися з космонавтами, з такими самими людьми, як і сам. Хай мене судять, хай проклинають - головне, що я побачу справжню людину! Скільки років живу тут у страшній самотності, скільки років не чув живого людського голосу!

- Гей, люди, це я, Мак-Гарді! - закричав я схвильовано.

Жодної відповіді. Тоді я постукав кулаком у стіну кабіни.

Знову мертва тиша. Мабуть, моя в’язниця занадто далеко від житлових приміщень.

Може, вдасться відчинити двері? Де вони?

Нарешті я їх знайшов. Виявилися вони до смішного малі, нецілих півтора метри заввишки й сімдесят сантиметрів завширшки. Може, це для збільшення покарання? Ну, та дарма, головне, що я знову серед своїх.

Замкнено? Придивляючись, я при цьому сперся на двері, й вони легко подалися - я мало не вдарився головою об стіну.

До кабіни проникло денне світло. Я витріщив очі: за дверима гойдалася на вітрі покручена гілка з широким товстим листям. Може, моя оселя поруч із теплицею?

Я квапливо вийшов і тут-таки прикляк від урази, мовби мене пригнуло до землі. Мрії про політ у міжзоряному кораблі розвіялися, мов дим. Я покірно клячав посеред квартянського пралісу, в котрому стояла металева куля. До неї буда невідомо звідки протоптана стежка.

На небі уїдливо посміхалися два сонця.

Думки мої плутано носилися в голові, гуркотіли й вибухали. Можеш собі уявити, як гірко я був розчарований.

Хто залишив тут цю кулю? Хто приніс мене сюди? Тільки люди!

Напевно люди - це доводить і та постіль із літака. Знову мені засвітив промінь надії. Адже надія є тим останнім, що помирає з людиною.

Найперше слід було з’ясувати, куди веде стежка.

Зачинивши двері свого нового житла, щоби туди не заліз непроханий гість, я рушив у путь. Дорогою зривав солодкі плоди й жадібно їв, щоби набратися сил.

Стежка була зовсім свіжою. Місцями траплялися проруби, в яких обрізані гілки й корені ще сочилися молочним соком.

Минувши кілька закрутів, я вийшов із джунглів і зупинився на березі моря чи, радше, невеликої затоки, стисненої горбистим материком.

Берег був майже неприступним. Це означає, що металеву кулю доправили сюди морем або повітрям.

Присівши, я заходився допитливо оглядати водяну гладінь та узбережжя, однак не помітив нічого підозрілого: виднокрай був порожнім, жодного човника не гойдалося на морі, що мірно хвилювалося.

Я не квапився. Куди поспішати? Назад у джунглі, до загадкової кулі? Що там? Тут, на березі, приємніше. Сонечка світять, вітер несе прохолоду - і шлунок повний.

Протягом довгого квартянського дня нічого не змінилося.

Увечері, повернувшись до кулі, я влігся, але довго не міг заснути. Повсякчас бентежила її загадка, хвилювала думка, що я не самотній на планеті - що десь, можливо, недалеко, калатає людське серце.

Вранці мою увагу знову привернули предмети, розкладені на підлозі. Деякі з них були дуже простими, навіть примітивними. Скажімо, поміж ними відшукалася якась дивна сокирка, ніж і долото.

Гірше було з апаратами. Марно я сушив голову, що це таке. Після тривалих досліджень удалося з’ ясувати призначення лише єдиного інструменту: це був електроіскровий дриль із живленням від атомної батареї. Чому, однак, він мав такий незвичний вигляд і форму?

Даремно я намагався також розібрати котрийсь пристрій чи інструмент, щоби ознайомитися з внутрішньою будовою. Не допомогла ні кмітливість, ні груба сила. Я почував себе хлопчаком, котрий ніяк не може добутися до атомного годинника - а так кортить зазирнути йому «в нутрощі».

Неподалік від мого житла зводився над пралісом конічний пагорб вулканічного походження. Його вершина й стала метою мого походу на третій день перебування в новому місці. Горб забезпечив би мені ширший краєвид, що дозволило б краще зорієнтуватися - й, можливо, виявити табір нашої експедиції...

Сходження виявилося не таким легким, як здавалося на перший погляд. Підніжжя горба вкривали уламки скель, долання яких вимагало неабияких навичок скелелазіння. Підйом схилом було ще небезпечнішим. Рухлі шари жорстви й піску після кожного кроку змінювалися осипами.

Кратер нагорі був залитий давно затужавілою лавою.

Довкола простягався невимовно гарний пейзаж. З одного боку він нагадував ніжний краєвид середньої Європи, з другого здіймалися в рожеве небо шпичасті верховини високих гір. Вони здалися мені суворими стражами тихого куточка на негостинній планеті.

В одному з горбів я впізнав старого знайомого - невсипущого сторожа підземного царства. Долина, що відокремлювала його від сусіда, була домом для Франтика й Марженки. Що вони поробляють? Після нещасливого польоту до моря ми не бачилися.

«Франтик і Марженка! - сяйнуло мені раптом у свідомості. - Вони могли б допомогти мені зараз».

Авжеж, відвідаю їх, - промовив я вголос.

Тямиш-бо, що мені часто доводилося розмовляв із самим собою, щоби зовсім не розучитися говорити.

Я продирався через праліс, пролазив ущелинами, проходив долинами. Краєвид так зачарував мене, що про небезпеку не було й гадки, я навіть весело підспівував.

Саме коли крокував правим берегом весело нуртуючого потоку, щось раптом зашуміло в мене над головою.

Це був Франтик! Він легко опустився на землю й обняв мене - десь у колінах, оскільки був проти мене надто малий. Я потряс йому по-дружньому правицю й погладив по щетинистій голові.

Вийшов мені назустріч, еге ж? - заговорив я, немов він міг розуміти. - Але ж у тебе й слух, - поплескав його по вусі. - Допоможеш мені, правда?

Я підвів його ближче до потоку й сухою гілочкою накреслив на піскуватій глині гумовий човен і приймач. Відтак указав на горб, у надрах якого мешкали безкрилі квартяни.