Станіслав Стеценко - Війни художників

працівники ІНО на особливому рахунку, і що дорогу їм краще не переходити. Руки відірвуть. Разом з головою.

— Я про це нічого не знаю і не хочу знати, — пробелькотів старший лейтенант Бібіков. Узяв останню цигарку з пачки, але так і не зміг припалити. Руки в нього тремтіли.

20 березня 1940 року, 16 год. 05 хв.

Москва

Микола Гущенко йшов додому ніби в прострації. На хвилину зупинився перед дверима свого будинку. У скронях пульсувала думка про те, як дивом уникнув загибелі. Бравада, що опанувала його в кабінеті слідчого, ніби випарувалася. Всю дорогу додому його трусило, наче в лихоманці. Від цигарки Бібікова трохи нудило. Раніше він ніколи не палив. Якби його затримання було узгоджене з Фітіним, він міг уже більше ніколи не повернутися додому. Його родину, як сім’ю ворога народу, щонайменше вислали б кудись до Якутії, за гіршим варіантом розвитку події — заарештували і відправили б у табори. До тієї ж таки Якутії. Ось тобі і рідна Країна Рад! Ось і подяка за дві сотні зразків нової зброї! Хоча, чим ти невдоволений? Дякуй Богу, що живий. Що повернувся додому майже неушкоджений. Старший лейтенант не встиг поцілити його «глянцевим» чоботом у печінку або в інші життєво важливі органи. Можна сказати — пощастило. Лише не стихає біль у спині. Розповісти дружині? Ні, вона втратить голову від хвилювання. Її неспокій передасться маленькому синові. Це все лайно не варте найменшої зморшки на її обличчі! Чи сльозинки сина Шурика. Шкода, що він привіз їх сюди. Певно, краще було б нелегально залишитися в Парижі? Хто знає, де виграєш, де програєш…

Штовхнув двері. З кімнати сусіда слюсаря Гвоздикова долинала лайка господаря і плач його дружини. Щось важке впало, долинув брязкіт посуду. Щодня одне й те ж!

Його кімната зачинена. Дружина, мабуть, пішла в дитсадок за сином. І дяка Богові! Невідомо, чи він зміг би вгамувати свої нерви. А вона б помітила і почала б запитувати…

Відчинив двері й, не роздягаючись, упав на ліжко. Заплющив очі. Радій, радій! Бо міг би зараз лежати на дерев’яних нарах. А Марію із Шуриком, у найкращому випадку, викинули б на вулицю. Уже завтра. Без зайвих пояснень. Що було б із ними? Краще про це не думати! Але, здається, минулось…

А Берзіну не минулось! Берзін мертвий. Що передувало його страшному кінцеві — невідомо. Жахливо, що Берзін відчував подих смерті. Знав, що кістлява з косою чигає на нього.

Розділ 7

20 березня 1940 року, 11 год. 05 хв.

Москва, будівля оргкомітету Спілки радянських художників

Нарком Ворошилов познайомився з художником Герасимовим, коли маловідомий на той час Герасимов створив у Підмосков’ї комуну червоних живописців. Далекоглядний Герасимов написав про згадане утворення у ЦК більшовицької партії. Там лист випадково потрапив до Ворошилова. І той вирішив підтримати «комунарів» від мистецтва. Сам же Герасимов, будучи вправним портретистом, став придворним живописцем і практикував написання портретів вождів. Сталіна, Ворошилова, іноді Леніна (якого на той час уже не було серед живих).

Герасимов щойно повернувся зі США. «Придворному» живописцю Сталіна й улюбленцю Ворошилова, голові оргкомітету Спілки радянських художників Олександру Герасимову, на відміну від решти радянських художників, була доступна віза у будь-яку країну світу.

Він сидів у своєму великому світлому кабінеті, на столі лежав альбом репродукцій полотен досі йому не відомого іспанця Сальвадора Далі, який саме виставився у Нью-Йорку. Про Далі писали всі газети США. А про нього, Герасимова, здається, написала лише одна, на вигляд нікудишня, усього два аркуші, газетка — друкований орган Компартії США. Герасимов поцікавився в організаторів його візиту — у чому справа? І почув дивину — газети у США пишуть, що самі хочуть. І навіть президент не може їх примусити писати ті чи інші речі. А хочуть ці газети, як бачите, шановний містере Герасимофф, писати про містера Далі.

Герасимов не повірив. Щоб президент не міг наказати? Звичайна буржуазна пропаганда! Але не втримався і пішов на виставку цього містера Далі. І від того, що побачив, упав у шок.

Він підійшов до дами, яка головувала на виставці, і попросив художника Фіногенова, який подорожував із ним і трохи говорив англійською, перекласти, «що, мовляв, видатний радянський художник Герасимов хоче поговорити з автором», на що «директриса» (так він назвав головну) відповіла йому чистою російською мовою, що «іспанський геній Сальвадор Далі впевнений, що сьогодні в СРСР немає видатних художників, оскільки всі насправді видатні сидять у таборах». Він, звісно, образився, послав «директрису» куди подалі й почав вимагати автора. На що та презирливим тоном відповіла, що вона, Галина Дмитрівна Дьяконова, особистий секретар і довірена особа генія Далі, уповноважена ухвалювати будь-які рішення і її вердикт — Сальвадор Далі не знає і не бажає знати якогось там… Вона так і сказала «як вас там, е-е-е… Гераськіна».

Гераськін! Та як вона сміє! Гераськін… Сучка імігрантська! Була б ти в Москві, то завтра точно опинилася б у таборі! І там, зголоднілі за жіночим тілом урки, навчили б тебе, як треба Батьківщину любити! Добре хоч Фіногенов-Фіногешка відійшов убік, зробивши вигляд, що не чув його, Герасимова, ганьби.

Але він був вражений побаченим. І захопив із собою проспект цього Далі. Міг собі це дозволити. Більшість художників не ризикнули б зберігати у себе таке. За подібне можна було отримати років із десять, можливо, навіть без права листування. Це називається — розповсюдження ідей буржуазного мистецтва. В означеному випадку — сюрреалізму. Назва ж яка ідіотська.

Але улюбленець Сталіна і Ворошилова міг собі дозволити знову і знову розглядати сюрреалістичні творіння іспанця. Звісно, для того, щоб вивчити ворожий стиль і достойно боротися з буржуазними течіями в радянському мистецтві! Власне кажучи, він і захопив це як ілюстрацію до якоїсь зі своїх статей про занепад мистецтва на Заході.

Раптом він на хвилину припустив, що сюрреалізм