Валерій Макєєв - 100 днів полону, або Позивний «911»

територіальної громади (КП «Черкасиводоканал») із підприємством олігарха Фірташа ПАТ «Азот», і суди із прокуратурою (за поданими (за свідченням селян Черкащини) позовами щодо губернатора Тулуба та нардепа-регіонала Олійника) про відбирання у 146 селян земельних ділянок…

Не знаю, куди приведе слід полону. Але переконаний, що все, що сталося – це початок іншої історії… Немає внутрішнього відчуття епілогу. І на підтримку цього внутрішнього супротиву в пам’яті спливають рядки:

«…Я син народа, Що вгору йде, хоч був запертий в льох. Мій поклик: праця, щастя і свобода, Я є мужик, пролог, не епілог». (Іван Франко, «Декадент», 1896)

Продовжуємо опікуватися полоненими. Тиждень тому передали на ту сторону 150 матраців для наших бранців, вчора – харчі та теплий одяг…

Тим часом, схоже, що мій позивний «911» забули зняти з реєстрації. Як сказав мені один комбат, «позивні – вони довічні». Напевно, він більше жартував, ніж виступав «віщуном». Але, як корабель назвеш… Якусь частину життєвої дороги ми справді вибираємо самі.

Сьогодні знову телефонує мати знайомого полоненого Руслана, з яким ми лежали в лікарні. Її сина разом із великою групою полонених учора повинні були поміняти. Підвели до автобусу… і повернули назад у камеру. Важко знайти потрібні слова, втішити матір в її запитаннях, чому саме з її дитиною ось так вчинили. Але телефонує мати іншого Руслана (теж лежали разом у лікарні в Луганську). Уже місяць дзвінки-істерики. Не вірила, що він живий. Заспокоював, казав: чекайте, усе налагодиться. Налагодилося. Поранений. Але живий.

Приносити радість в дім інших.

Приносити радість звільнення сина, чоловіка, брата, батька…

Або хоча б давати ясність ситуації… Заради цього варто ЖИТИ.

«Тиша безвиході»

Минуло три місяці після мого звільнення з полону. Телефонує Дімка, луганчанин, який уже став другом. Просить зустрітися, порадитися.

У розмові одразу про наболіле:

– Ты не можешь себе представить, как мы ждали, что нас освободят вотвот – это когда украинские войска взяли город в кольцо…

Я добре пам’ятаю той час і настрій людей. Героїчні звітування про перекриття кордонів, Станиця Луганська, Хрящувате, Георгіївка…

«Всё, мы уже отрезаны от Луганска», – з ледь прихованою приреченістю поділився своїм болем один з польових командирів ополченців, коли запрошував мене забрати полонених.

«Передай там цим сєпарам-краснодонцям, що ми скоро в них будемо: нікого не помилуємо», – наказував один із наших добровольчих командирів Філіп, проводжаючи мене в дорогу на Лутугине.

Царство йому небесне. Після розриву снаряду «Град», від його тіла майже нічого не лишилося. Це було десь під Хрящуватим, у кінці серпня кривавого 2014-го.

– Это была последняя реальная надежда на то, что всё еще можно вернуть, – продовжував Діма. – Да, громыхало не слабо. Но тишина безысходности – страшнее: там осталось все. И самое главное – уже навсегда потеряна надежда на нормальную жизнь в Луганске… Родители остались. Спасибо Ахметову – выплачивает четверть зарплаты – чтобы выживали. Я, когда понял, что уже всё, освобождения не будет, с благословления родителей, сел на свой автомобиль и рванул на бешеной скорости через поля у Станицы – Луганской навстречу новой жизни под «жовто-блакитным» прапором…

Трудно начинать все с нуля. С собой – только мозги и навыки. А еще… боль и обида. Нас всех – украинский Донбасс – просто слили. Все, что произошло в Луганске – было четко спланировано и реализовано при попустительстве и бездействии, как местных, так и государственных властей. И тому – десятки доказательств. Все последствия такой, как минимум, безответственности, как обычно, возложили на простых и добросовестных граждан государства Украины. Всех без разбору, по ту сторону (сегодня там мои папа и мама, которые просто не могут покинуть свой край) нарекли террористами… Сейчас таких, как я, обвиняют – мол, иди воюй… Да я пошел, если бы именно моей пары рук не хватало, чтобы все вернуть как было. Если бы я не видел, что нас (не только луганчан – а всех украинцев) – просто используют как пушечное мясо, с которым можно делать, что угодно. Безнаказано.

Піймав себе на думці, що цей молодий хлопець Дімка реально щирий патріот своєї батьківщини України. У нього кровоточить рана в душі, як у буває це в дітей після скандального розлучення батьків, які забувши про своє чадо, захопились переоформленням матеріальних активів.

Постскриптум

Минув рік війни. Безглуздо звучить «минув рік АТО».

В антитерористичній операції центральним суб’єктом є ЗАРУЧНИК. АТО є, але статусу ПЕРШОЇ за значенням особи – ЗАРУЧНИКА – немає, не кажучи вже про «військовополоненого». Коли були з Ромкою «на підвалі», намагався зігріти його думкою, мовляв, не хвилюйся: безумовно, полонені (заручники) мають значення № 1 для держави – про тебе пам’ятають і роблять усе можливе й неможливе для звільнення.

Я помилявся.

Так, вставили «пунктик» і «вимогу про обмін УСІХ на ВСІХ заручників».

Що значить «вимагати обміну», я взагалі не розумію. Є півтора десятки дієвих способів звільнення не силовим методом: і через священнослужителів, і через діалог матерів, і через афганців, «братву», Червоний Хрест й інші міжнародні організації… Але держава зручно сховалась за статистикою – у дві/ три/ чотири сотні офіційно зареєстрованих насамперед військовополонених, яким дали не підтверджений жодним законодавчим актом України (а значить, який не несе ніякого змістового й морального навантаження) статус «заручника».

Про полон військових – окрема історія. Та в основному потрапляють у полон цивільні. Слово яке – цивільні(!) – значить стосується правових відносин громадян із ДЕРЖАВОЮ. Але цивільних, яких щоденно беруть на підвали «ЛНР» і «ДНР», шукають рідні й близькі. Мільйонам уже вчепили ярлики «не наші». Нерозумно й не по-людськи. За різних причин ТАМ лишились мільйони громадян України. Укотре запитую себе: «Та хто я такий, щоб судити їх чи осуджувати?». Нещодавно мій товариш розповів, як друг віз ховати померлого батька із «ДНР» до нас – на «материк високих цінностей». На блокпосту уже наші без хабара не пропускали гроб із тілом батька, мовляв, немає пропуску. Схожа історія була, коли вивозили звільнених з полону (без обміну) волонтерів. Не пропустили. Теж не було пропуску. У волонтерів зі звільнення з грішми не густо – довелось повернутися назад… Правда, у цієї міні-драми щасливий кінець: вивезли хлопців через Росію: у багажнику й без документів. Такі ось наші цінності, від яких огородились блокпостами.

Пишу ці рядки після першого «курултаю» групи зі звільнення полонених «Патріот». З’їхались в Черкаси декілька десятків реальних синів своєї Батьківщини, кожен із яких вносить свій посильний вклад у справу звільнення заручників, допомогу сім’ям, пошук зниклих безвісти й… ексгумації.

* * *

Під час останнього червневого обміну звільнили і