Костянтин Матвієнко - Відлуння у брамі

після усього. — Як гадаєте, а хто то міг намагатися завадити Теду з Йосипом захопити Олега? — змінив він тему. — Чий то може бути «Хаммер»?

— Якщо його власника так перелякала музика Кобзи, то він не характерник, — знизав плечима Гордій.

Ден із Гусиком слухали цю розмову з роззявленими ротами, але на їхню присутність не дуже зважали. Лише Остап час від часу підкладав їм то варене яйце, то шматок шинки та стежив, аби недолітки не надто захоплювалися підсолоджуванням кави.

— Отже, Олеже, — знову звернувся до парубка Іван, — що ти далі збираєшся робити?

— Не знаю напевно… — трохи розгублено мовив Олег.

— Тед із Йосипом тебе у спокої не залишать. — Мстислав поглянув йому прямо в очі. — Як ти взагалі потрапив до лап того Россмана?

Олег ніяково озирнувся на Дена та Гусика, і Остап, одразу зметикувавши, майже силоміць повів їх до Кам’яної могили — на екскурсію. Мовляв, коли ще цим неукам випаде нагода познайомитися з унікальною пам’яткою.

Коли підлітки зникли з очей, Олег розповів козакам про справжній характер своїх стосунків із Людмилою і те, як вона заманила його до Транихиїлової лабораторії. Побоювання парубка, що козаки візьмуть його на кпини, почувши цю історію, не справдилися. В свою чергу Іван пояснив: Олега вдалося врятувати завдяки тому, що серед його пращурів були характерники. Люди з такими природними здібностями нині зустрічаються вкрай рідко, бо козацьку породу навмисне нищили різні окупанти та колонізатори — війнами, концтаборами, засланнями, Голодомором.

— То ти маєш намір повернутися до того, чим заробляв до знайомства із нами? — серйозно запитав Мечислав.

— Та нехай воно провалиться, — щиро обурився Олег.

— Тоді давай до нас! — раптом запропонував Мстислав.

— Справді, приставай до нашого куреня, — підтримав сина Іван.

— Вже пристав, — озвався новоспечений характерник. — Пане Іване, а що вам доводилося чути про «скарб стародавніх народів Кам’яної могили»?

— Ніколи про таке не чув, — знизав плечима старший характерник. — Чому питаєш, Олеже?

— Триголос сказав, що я маю повернути цей скарб.

— Он воно як!..

Гурт почав збиратися у зворотній шлях. Мстислав пішов погукати з печер Остапа з підопічними, а Мечислав розглядав глибокі колії, залишені на вологій землі колесами «Хаммера»

— І хто б ото міг намагатися втрутитися у нашу сутичку з Йосиповими бандитами? — вголос міркував Гордій. — І звідки він знав, що сутичка станеться саме тут? — його погляд впав на Дена й Гусика, які підходили до машин.

7. Чорний Хаммер

Несподівано потрапивши у вир загадкових обставин, теософ Василь почав непокоїтися. Його знервованість помітив Томас. Цереушникові було зовсім нескладно вивідати причини остраху — під пляшку віскі, розпиту з теософом у того на кухні. Звісно, шпигун не забув детально розпитати про Хазяїна та долю його портфеля, а також про мецената Петра Булигу. Водночас Томас простим психологічним прийомом повернув Василеві високу самооцінку. Вдаючи стриманий захват, він натякнув — лише така непересічна людина, як пан секретар, могла опинитися в епіцентрі подій, які можуть змінити умови людського буття. Подіяло; Василь висловив повну готовність до подальшої співпраці, лишень платню попросив встановити та аванс видати. Томас погодився.

Вочевидь, оперативні можливості ЦРУ були набагато ширшими за можливості Петра Булиги, а тим паче за Василеві, бо вже за тиждень Томас повідомив теософа, що покупцем Хазяїнового портфеля є такий собі підприємець Йосип Бланк — подейкують, що кримінальний…

Але Томас знову не став розповідати своєму агенту інших обставин: на далекій Каліфорнійщині компетентні дядьки чемно, навіть лагідно поговорили із Хазяїном у його комфортабельній двокімнатній тюремній камері. Той розказав «ґречним джентльменам», що схований у садибі Блаватських портфель мав згодом забрати його старший брат. У портфелі нічого такого, що могло цікавити ЦРУ, не було. Так, грошей «трохи» для родини, сувеніри цілком банальні — чималі діаманти з великими смарагдами та записка у стилі: «люблю, обіймаю-цілую, повернуся та усім ворогам помщуся». Позаяк директорка залишалася усі десять років просто директоркою, ведучи з родиною скромний спосіб життя, то її твердження, що портфель був порожнім, ставити під сумнів не випадало. Отже, «маленьку передачку» для Хазяїнової родини привласнили ті, хто за ним стежив. Для ЦРУ не становило жодної проблеми з’ясувати, що за місяць по від’їзді Хазяїна двоє нишпорок-оперативників, які того дня вели спостереження і оглядали садибу Блаватських, звільнилися з контори. Не вистачило терпцю перечекати довший, безпечніший, термін.

Старший за званням, який походив із незаможної робітничої родини, перебрався до Києва, певний час вів розкішний спосіб життя, а тоді протаранив на своєму «Феррарі» огорожу набережної під Кузнецьким мостом і влетів у Дніпро навпроти Рибальського острова. Не виплив, бо був «під кайфом».

Його підлеглий в оперативній групі виріс у міцній селянській родині. Він узяв на рідній Кіровоградщині в оренду стонадцять гектарів землі, купив цукровий заводик, завів тисячорогу череду голландських корів, школу в рідному селі збудував. Але прийшли до нього нечемні дядьки і заявили, що слід «громадянинові хвермеру» ділитися з рідною владою, а то й до кримінальної справи можна дохазяйнуватися. Досвід колишнього офіцера підказав, що за такої ситуації долю випробовувати не слід. Він нишком спродав своє господарство якомусь наївному австріяку — і чкурнув за океан на благословенний берег річки Святого Лавріна[18], де й продовжив фермерствувати.