Міхаель Енде - Джим Ґудзик і машиніст Лукас

випадково озирнувся назад. І побачив там таке, від чого навіть у найхоробрішого сміливця кров застигла б у жилах!

Залишись вони біля входу в ущелину – лежати б їм зараз похованими під уламками скель. Там, позаду, по обидві боки ущелини скелі вже впали. Джим побачив, як то ліворуч, то праворуч розколювалися скелясті стіни, ніби від вибухів, як хиталися та падали донизу височезні верхівки скель, наповнюючи уламками "Долину Сутінків". Над ними нависла смертельна небезпека. Джим скрикнув та смикнув Лукаса за рукав.

Лукас озирнувся і в єдину мить оцінив усю небезпеку становища. Ані секунди не затримавшись, він повернув маленький важіль червоного кольору, на якому було написано:

Аварійний важіль!

Користуватися тільки в разі підвищеної небезпеки!

Він не користався допомогою цього важеля вже багато років і гадки не мав, чи в змозі добра старенька Емма витримати таку напругу. Але вибору не було.

Емма прийняла сигнал і видала протяжний свист, що означав: "Я зрозуміла!". Тут стрілка на спідометрі поповзла вгору, усе вище та вище, пройшла червоний штрих, поруч із яким було позначено: максимальна швидкість, потім ще вище, де вже нічого не було позначено, і тут спідометр луснув та розколовся на тисячі уламків.

Пізніше ані Джим, ані Лукас не могли пригадати, як їм вдалося уникнути загибелі.

Локомотив, ніби гарматне ядро, вилетів з ущелини назовні саме у ту мить, коли впала остання гора.

Лукас повернув червоний важіль назад. Емма уповільнила хід, і раптом відбувся сильний струс. Машина випустила пару та зупинилася. Вона більше не пихтіла і взагалі не виявляла жодних ознак життя.

Лукас та Джим спустилися на землю, витягли віск із і озирнулися назад.

Позаду них лежав гірський масив "Корона Світу", а на місці ущелини, крізь яку вони пробиралися, високо-високо піднімалася червона хмара пилу.

Зовсім нещодавно там була "Долина Сутінків".

Глава чотирнадцята, у якій Лукас має визнати, що без свого маленького друга Джима він би пропав

– Поки що все обійшлося! – пробурмотів Лукас, зсуваючи кашкета на потилицю та витираючи піт із лоба.

А Джим, який все ще не оговтався від жаху, сказав:

– Мені здається, що пройти крізь "Долину Сутінків" більше вже ні в кого не вийде.

– Так, – серйозно погодився Лукас. – "Долини Сутінків" більше не існує.

Потім він набив свою носогрійку, розкурив її і, випустивши кілька хмаринок диму, замислено продовжив:

– Уся дурість у тому, що й назад нам ніяк.

Джимові таке й на думку не спадало.

– О Господи! – із жахом відповів він. – Але ж нам треба додому!

– Так, так, – погодився Лукас. – Доведеться шукати інший шлях.

– А де ми зараз взагалі? – боязко запитав Джим.

– У пустелі,– відповів Лукас. – Здається мені, це і є "Кінець Світу".

Сонце вже сідало, проте було ще досить світло, аби розпізнати, що вони перебувають на нескінченній рівнині, пласкій, як стільниця. Навколо не було нічого, тільки пісок, валуни та камені. Далеко на обрії чорнів великий, як дерево, одинокий кактус, ніби перст вказівний на тлі білястого сутінкового неба.

Друзі озирнулися у бік червоно-біло-смугастих гір. Пильна хмара дещо розсіялася, і стало видно руїни "Долини Сутінків".

– Як же так сталося? – пробурмотів Джим, хитаючи головою.

– Мабуть, луна так підсилила Еммин гуркіт, – відповів Лукас, – що скелі не витримали та впали.

Обернувшись до локомотива, він похлопав його по товстому боці та із ніжністю сказав:

– Ну й наробила ти справ, моя старенька дурненька Еммо!

Проте Емма мовчала, не виявляючи жодних ознак життя. Тільки тоді Лукас помітив, що з нею негаразди.

– Еммо! – перелякано загорлав він. – Еммо! Товстушко моя мила, що з тобою?

Але локомотив мовчав. Не було чути навіть найтихішого посопування.

Лукас і Джим ошелешено подивились один на одного.

– О Господи, – промимрив Джим. – Якщо Емма зараз… – Він не наважився доказати до кінця.

Лукас зсунув кашкета на потилицю й пробурмотів:

– Ось тобі й маєш!

Вони швиденько витягли з-під сходинок скриню з інструментом. У ній лежали усілякі ключі, молотки, лещата, викрутки, напилки – тобто все, що потрібно для ремонту локомотива.

Довгий час Лукав у повній тиші обережно простукував кожне колесо та кожний гвинтик у старенької Емми та напружено вслухувався.

Джим стежив за ним широко розплющеними очима і не наважувався ні про що запитувати.

Лукас так пильно думав, що в нього навіть люлька згасла. Нічого доброго це не означало. Нарешті він випростався та пробурчав:

– Чорт забирай мене зовсім!