Остап Дроздів - №2

— Вдалося?

— Вдалося.

Пошук іншого досвіду — це гільйотина для милосердя. Ти мусиш нещадно поставитися до себе, мусиш виставити себе на привселюдний обдув новими вітрами-буревіями, мусиш відкрити своє серце для бурового долота, яке почне шукати нові корисні копалини. А що таке серце — як не жмут порожнистого м’язу, начинений нервовими волокнами?

Я не з тих людей, які хочуть занурювати руку в рідину своїх об’єктів. А він — із таких. Він потребує імплантування в чужу шкуру, він мусить перебрати на себе чуже життя, вдихнути його випари. Для моєї країни це так типово! Лишень зараз я це зрозумів напрочуд ясно, коли переді мною постав добірний екземпляр іншого досвіду, добірний відчайдух, який навіть смерть поміщає в лабораторний бокс для подальшого дослідження.

Бігти з долею наввипередки — затія лише для тих, хто не визначився. Себе не можна знайти — себе можна лише створити. Я дивлюся на добровольця і бачу в ньому розтривожений маятник, що з дзвінким бамканням вдаряється гирею об екстремальні амплітуди. Маятник — це ода безпомічності: він безвільно підвішений за нитку і ним рухає об’єктивне земне тяжіння. Маятник нічого не окреслює, крім обертання планети Земля. У добровольцеві я побачив сейсмограф, налаштований на запис коливань земної поверхні. Щось, що бабахнуло за тисячу кілометрів звідси, відлунням докотилось аж сюди, до внутрішніх приборів цього надчутливого хлопця, якому заборонено бити ліктями і в пах. Сейсмічна активність географічно далеких потрясінь пробудила в ньому пошук іншого досвіду. Він чекав на цю стимуляцію. Він готував себе до дуже-дуже змішаних бойових мистецтв у реалі, а не тренувальній залі. Дуже-дуже змішані почуття вирують у мені, коли бачу в ньому себе — холодного дослідника чужих станів, тонкого психодіагноста.

Щоправда, доброволець не врахував головного правила аналізу — відстань, відстань і ще раз відстань! Тільки на відстані, тільки через гігієнічні рукавички, тільки через асептичну маску, тільки з доброю вентиляцію і протічною водою ти можеш вивчати гуманітарні явища. Він захотів навпаки — в епіцентрі нахапатися чужих досвідів і скомпілювати з них свій власний, а для цього йому був потрібен чистий матеріал упритул, без зайвих контекстів і конотацій.

В епіцентрі найменше болить. У самій серцевині, в самому осерді, в ядрі ніколи не болить. Болить пізніше і на відстані. Тому я завжди обираю біль.

13

Його звати Каміл. Єфросинія постійно думає лише про нього. Каміл своєю егідою накрив її зовсім, і її поведінка вже стала геть адиктивною, залежною від нереально голубих очей цього хлопця.

Каміл — чех, родом із міста Trutnov. Батьки Каміла працювали на шовкоткацькій мануфактурі, а сам Каміл, щойно сягнув притомної дорослості, підпрацьовував на курорті Janské Lázně, що славився термальними карбонатними водами, які навіть узимку мали температуру 27˚. Сюди з’їжджалися родини, в яких були діти, розбиті церебральним паралічем, і Каміл відповідав за їхню логістику між пансіонатом і бюветом. За це він мав шикарний 4-разовий раціон, змінний одяг, а також окрему кімнатчину, яка одразу його романтично зачарувала, бо формою нагадувала напівкруглу апсиду з півкуполом, які можна інколи побачити у старовинних катедрах.

Каміл закохався в це чудакувате приміщення, щойно переступив його поріг. Голубі очі Каміла мимоволі піднялися до параболічного склепіння, яке, здавалося, засмоктувало в себе погляд, простір і геометрію, аж голова починала крутитися, як на атракціонах. Каміл відчув себе перським шейхом у власних апартаментах, ще й таких незвичних по формі. Йому закортіло тут оселитися назавжди, хоча у прибудові-апсиді не було нічого, крім ліжка лікарняної конструкції, шафки з порепаними полотнищами і палісандрового стола-бюро, яке ніби з доби ренесансу бозна яким макаром вигулькнуло в цьому курортному місці. Каміл в одну секунду став дорослим, коли почав обживати свій лофт, нехай і тимчасовий. Робота з хворими дітьми йому подобалася, він самостверджувався у своїй християнськості, а вечорами писав листи батькам, сидячи за бюро, як поважний офіціал, черпаючи вдалі слова з магічного склепіння над головою.

Єфросинія відчула, як щось холодне і знеболювальне зароджується внизу живота, стрімко розростається в клубок і піднімається стравоходом аж під сам кадик, не даючи нормально видихнути. Голубоокий погляд Каміла вибив з її рук миску з кизилом, який вона щойно понавизбирувала з землі. Неконтрольований рум’янець запашівся на щоках, очі почали зрадницьки блистіти, коли Каміл, побачивши незграбність хатньої служниці, кинувся допомагати збирати терпкі кістянки. Вони обоє припали на коліна, і Єфросинія вперше розгледіла його руки. Вони були ангельські: красиві пальці, не крючки й не сосиски, дуже зграбні, з нігтями красивої миґдалевидної форми — так і не скажеш, що ці руки займаються садівництвом і городництвом. Єфросинія вся горіла, коли Каміл дашком картуза ненароком торкнувся її чола, їй здавалося, що тілом проковзує електричний розряд. Коли він дихав, нагинаючись за розсипаними коралями кизилу, Єфросинія відчувала його віддих на своїй щоці, а від цього легкого леготу народжувався цілий ураган усередині неї, що змітав усі завбачливі дамби.

— Якщо ви, не дай Бог, тут будете мати статевий контакт із кимось, я навіть не хочу казати, що з вами буде! — суворе попередження управителя стріляло петардами в Єфросининій голові, і вона зненавиділа цей клятий кизил, збирання якого підриває всю її конституцію існування в цьому помісті.

Навіщо чех так пронизливо дивиться на неї? Чому в його небесних очах стільки спокусливої ніжності, що доводиться втікати на кухню, злякано прилипати до стіни і часто дихати, мов кролик? Чому вона свідомо шукає побільше роботи надворі, аби взайве зиркнути на Каміла, який теж останнім часом зачастив в її ареал? Єфросинія засинала зі словами управителя на устах, а прокидалася з іменем Каміла. Вона стала одержимою. Підлеглість незборимій, ірраціональній силі затуманювала розум Єфросинії, і вона готова була пройти усі етапи інквізиції, лише б позбутися цієї клейкої прив’язаності до голубоокого чеха з красивими пальцями.

А він теж би міг бути дещо скромнішим! Блондин, підстрижений брутально коротко, каталожної зовнішності, компактної тілобудови. І ці очі — волога безодня, провалля, на пів-обличчя, зажурені, як в оленятка. Каміл був трошки старшим від Єфросинії, уже сформованим хлопцем, дистильованим арійцем, а вона — ніхто, полонена, привезена з перекотипільного степу, тутешню мову вчить наосліп, механічно запам’ятовуючи основні слова і цілі звороти, і головне — їй заборонено відчувати лібідо, вона тут є функцією, а не персоною, інструментарієм, а не людиною, і навіть якщо вона й заслужила прихильність фрау, то все одно це не робить її привілейовано свобідною. Полонена полонила його з потрухами. Каміл чекав лише тих митей, коли Єфросинія вийде