Алла Рогашко - Її сукня

— Ти дивна.

— Так, а ось це мені добре відомо: суцільні протиріччя й парадокси.

— Я теж чудернацький. Розповім — не повіриш.

— Справді? Цікаво…

— Так, щось у цьому є… Підійди до мене ближче. Якби міг ліпше ходити, повір, сам би підійшов, — усміхнувся. — А так це виглядатиме кумедно: він героїчно шкутильгає на милицях, щоб поцілувати її!

— Ти хочеш мене поцілувати?

— Ти здивована?

Підійшла до нього, доторкнулась долонями неголеного щетинистого обличчя. Відчула його тепле дихання і заплющила очі. Щось кольнуло всередині, розливши щемливе тепло і дивний спокій, яких не знала дотепер.

— Ні. Не здивована, — прошепотіла.

Ніла поверталась додому іншою. Щось змінилось. Вони змінились. Відчули поміж собою таку близькість… немов усередині їхніх душ розлилась тепла річка, а на споді забило джерело… мовби доторкнулись до чогось справжнього, потаємного і вічного… разом…

Раптом пам’ять розітнули химерні ритми, що відстукувала ногами під час магічно-сакрального обряду прабабуся. Ті ритми нараз перетнули ще одні — які відбивав по днищу відра старець, що завше сидів поблизу зупинки. Ритми були однакові!!! Невже поміж цим є якийсь зв’язок?!!

Він складав шматки картону в сумку, коли підходила до зупинки. Відчувши її за спиною, озирнувся і пильно на неї подивився.

— Я знав, що ти прийдеш до мене, Ніло, — озвався стиха. — Я чекав тебе.

— Ви… ви знали?.. Як?..

— Просто знав. Ходімо.

Взяв сумку, підійняв із землі капелюха з кількома гривнями й пішов уздовж вулиці. Ніла поспішила за ним. Невдовзі звернули у невеличкий провулок і зупинились коло розлогої липи.

— У тебе вселялась душа твоєї померлої прародички. Ти пережила деякі моменти її життя, ті, які вона хотіла показати тобі. Це називають «мандрами душі».

— Звідки ви все це знаєте?..

Ніла вражено дивилась на старого, котрий порпався у своїй сумці; вийняв шматки картону, постелив їх попід товстим стовбуром і сів.

— Це так само, як знати, що настала осінь, що сонце вже сховалось за обрій і скоро буде ніч. Знаю, та й по всьому.

— Ви що, провидець?

— Хтозна! Мабуть.

— Я хотіла спитати вас…

— Так-так, мої ритми. Ти чула їх уві сні.

— Ви теж десь їх чули?

— Так, теж чув. У своїй голові. І просто їх відтворював.

— Якщо ви провидець, то скажіть… деякі події, які я описала у своєму романі, повторюються в реальності. Це випадковий збіг чи існує якась закономірність?

— Ти дуже допитлива, Ніло. Це добре, що ти у всьому намагаєшся шукати сенс. Більшість живе, навіть не намагаючись його шукати, навіть про такі речі не замислюючись. Ті, хто шукають, — рідко віднаходять. Бо це дуже складно і важко. Дехто усвідомлює істину лише перед смертю… Всього сказати я тобі не можу. Розумієш… справа в тому, що вигаданий тобою сюжет ти приправляла деякими правдивими моментами: то додавала героям справжніх почуттів, які пережила сама, то прищеплювала їм певні риси характеру знайомих тобі людей; описувала якісь реальні події, місця… Творіння книги — це справжня магія, і коли реальність переплітається з фантазією, це може трансформуватись у небезпечну суміш. Розумієш?

— Так, розумію. Отже, все-таки це не збіги… Але чому тоді…

— Твоя прародичка хотіла заспокоїти тебе. Не думаю, що вона мала слушність, бо краще бути насторожі, аніж утихомиритись і послабити пильність.

— Боже. Виходить, це не кінець… То я помру?

— Ніло… про це може знати лише Господь. Але над тобою нависла небезпека, це я знаю напевне. Я це бачу… Ти мусиш бути дуже обережною і уважною.

— Статуетка, про яку я писала… Вона належала моїй прабабусі і тепер у мене. Як у мене опинилась?!

— Це вона принесла тобі її, руками Дениса. Але не звинувачуй його, бо він про те й сам не відає.

— Чому ж не сказала мені