Кассандра Клер - Місто кісток

несправну кришталеву кулю. – Він повернувся до Клері. – Чаклунами народжуються, а відьми – люди, що трохи вивчали магію. Але дуже мало з них – справжні.

– Ми знову там, звідки прийшли, – Годж погладив пташку на плечі. – Здається, пора сповістити Конклав.

– Ні! – сказав Джейс. – Не можна…

– Був сенс тримати присутність Клері в таємниці, коли ми не були впевнені, що вона виживе, – сказав Годж. – Та тепер вона видужала і стала першою приземленою, що перейшла поріг Інституту за останні сто років. Джейсе, ти ж знаєш правила щодо того, якщо приземлені дізнаються про Мисливців за тінями. Треба поінформувати Конклав.

– Безумовно, – погодився Алек. – Я можу зв’язатися з батьком і…

– Вона не приземлена, – тихо сказав Джейс.

Брови Годжа знову полізли на лоба. Алек, якого перебили на півслові, так і застиг у здивуванні. У тиші, що запанувала, Клері чула шурхіт крил Г’юґо.

– Не може бути! – сказала вона.

– Може, – сказав Джейс. Він повернувся до Годжа, і Клері побачила, як він схвильовано ковтнув. Цей проблиск нервозності був переконливішим, ніж його слова.

– Тієї ночі біля будинку Клері були переодягнені в поліцейських демони Ду-Шен. Ми мусили пройти повз них. Клері була занадто слабка, щоб бігти, і не було часу ховатися, бо вона б померла. Тому я наніс їй на долоню руну mendelin[7]. Я подумав…

– Ти що, зовсім здурів? – Годж гепнув рукою по столу з такою силою, що Клері подумала, що стільниця зараз трісне. – Ти ж знаєш, що закон говорить про нанесення знаків на звичайних людей! Ти ж мав це знати краще за всіх!

– Але це спрацювало, – сказав Джейс. – Клері, покажи їм свою руку.

Збентежено кинувши погляд на Джейса, вона простягнула руку. Клері пригадала, якою вразливою здавалася та вночі в провулку. Тепер трохи нижче від зап’ястя виднілися три слабкі лінії кіл, що перепліталися, наче давній шрам, який зник з роками.

– Бачите, сліду майже не лишилося, – сказав Джейс. – Це не завдало їй болю.

– Не в тому річ, – Годж ледве стримував свій гнів. – Ти міг перетворити її на одну зі Зречених.

Щоки Алека яскраво спалахнули.

– Я тобі не вірю, Джейсе. Тільки Мисливці за тінями можуть мати знаки із Сірої Книги, звичайних людей вони просто вб’ють.

– Дівчина не приземлена. Ти що, не чуєш мене? Це пояснює, чому вона бачить нас. В ній тече кров когось із Конклаву.

Клері опустила руку. Їй раптово стало холодно.

– Ні, це неможливо.

– Можливо, – сказав Джейс, не дивлячись на неї. – Інакше той знак, що я зобразив на твоїй руці…

– Годі, Джейсе, – сказав Годж. У його голосі звучало невдоволення. – Не треба лякати її ще більше.

– Але я мав рацію, чи не так? Це пояснює те, що сталося з її матір’ю. Якщо вона була Тіньоловом у вигнанні, то могла мати ворогів у Нижньосвіті.

– Моя мати не могла бути Тіньоловом!

– А батько? – продовжував Джейс. – Що ти знаєш про нього?

Клері глянула на нього порожнім поглядом.

– Він помер ще до мого народження.

Джейс ледь помітно здригнувся. Бесіду продовжив Алек.

– Це можливо, – сказав він невпевнено. – Якщо її батько був Мисливцем за тінями, а мати – приземлена. Звичайно, це протизаконно, але, можливо, вони були в бігах.

– Мама сказала б мені, – сказала Клері, хоча подумала, що лише один знімок тата і те, що мама ніколи про нього не розповідала, наводило на певні роздуми.

– Не обов’язково, – сказав Джейс. – У всіх є секрети.

– Люк, – сказала Клері. – Наш друг. Він мав би знати. – Згадка про Люка викликала почуття провини й жаху. – Минуло три дні, він, напевне, божеволіє. Можна йому подзвонити? Тут є телефон? – Вона глянула на Джейса. – Будь ласка!

Завагавшись, Джейс глянув на Годжа. Той кивнув і відійшов від столу. Позаду нього був латунний глобус, зовсім не схожий на інші, які вона бачила раніше. Було щось невловимо дивне у формі країн і континентів. Поруч стояв старомодний чорний телефон зі сріблястим диском. Клері приклала до вуха слухавку. Знайомий звук гудка подіяв на неї заспокійливо.

Люк відгукнувся після третього дзвінка.

– Слухаю?

– Люку, – вона оперлася на стіл. – Це я, Клері.

– Клері… – До полегшення в його голосі додалося ще щось незрозуміле їй. – З тобою все гаразд?

– Так, усе добре, – сказала вона. – Пробач, що не дзвонила раніше. Люку, мама…

– Я знаю.