Кейт Аткінсон - Руїни бога

шлях на південь, до виноградників, згадуючи, як у Кітса огнецвітно грала Іппокрена, хоча Іппокрена — це ж наче у Греції, а не у Франції, ні? Про Грецію він навіть не думав. Потім картав себе, що оминув колиску цивілізації у своїх мандрах. І за те, що не побачив Венеції, Флоренції й Рима, але в ті дні решта Європи його не обходила. У 1936 році Європу оповила тривога, Тедді не вважав за потрібне втручатися в її політичне сум'яття. Пізніше він, бувало, замислювався — можливо, він помилився, і треба було стати лицем у лице зі злом, яке ще тільки визрівало? «Інколи досить однієї доброї людини, аби щось змінити», — писала йому Урсула під час війни. Вони не зуміли відшукати такого прикладу з історії, «крім, можливо, Будди», — припустила Урсула. «Я не певна, чи Ісус існував насправді». Тедді похмуро відповів: зате прикладів, коли одна погана людина змінила все, — достобіса.

Може, він ще встигне побувати у Греції. Врешті-решті, це він сам собі вигадав реченець («мабуть, з рік»).

*

Коли пізні жнива у Сотерні нарешті добігли кінця, він був «засмаглий і сильний, як селянин» — відзвітував у листі до Ненсі. Його французька також стала вільна і груба, як у селянина. Днями він збирав виноград, а тоді накидався, як вовк, на щедру вечерю, котру господар подавав робітникам. Уночі ставив свій старий полотняний намет у полі. То вперше, відколи він виріс і полишив Лисячий закут, він спав непробудним сном невинних чи мертвих (до вечері щедро наливали вино, це теж сприяло сну). Інколи він зустрічався з жінками. Про це він не писав.

Він до кінця життя міг заплющити очі й достеменно пригадати вигляд і запах їжі, якою його частували у Франції: смаженя з олією й часником, умочене в масло листя артишока, oeufs еп cocotte — яйця, залиті у величезні помідори й запечені в духовці; сідло смаженого баранця з часником і гілочками розмарину — справжній витвір мистецтва. Ці чужинські смаки приголомшили англійця, звичного до їжі без смаку. Різкі сири; десерти: flaugnarde із персиками, clafouti з вишнями, tarte aux noix і tarte aux pommes і Far Breton — щось на зразок заварного крему з чорносливом, який він до кінця життя мріяв скуштувати ще раз, але не судилося. «Чорнослив і заварний крем?» — скептично перепитала місіс Ґловер, коли він повернувся з мандрів.

Місіс Ґловер полишила Лисячий закут незабаром після повернення Тедді — можливо, її стомили прохання зготувати щось французьке. «Не дуркуй, — сказала Сильвія, — вона просто вийшла на пенсію й житиме з сестрою».

Звісно, були ще й сніданки за великим столом у хазяйському домі. І то була не ріденька кашка, яку наливали у школі, й не банальна яєшня з беконом, як у Лисячому закуті. Натомість він розрізав навпіл щойно спечений багет, кидав усередину камамбер і вмочував це в миску з гарячою міцною кавою. Щойно повернувшись додому, він забув, що день можна вітати ще й так, а потім цей спогад раптом вернувся за багато десятиліть по тому, коли він жив у будинку для старих «Феннінґ-Корт». Натхненний яскравим спогадом, він купив багет у супермаркеті «Теско» («самі печемо хліб» — воно-то може й так, але з чого?), маленьке кружальце молодого камамберу й вилив каву в миску для пластівців, а не в чашку. Але це було не те. Геть не те.

З наближенням зими він рушив на південь — «мов ластівка», писав він Урсулі, — а потім уперся в море і винайняв кімнату над кафе у рибальському селі, ще не зіпсутому туристами. Він щодня сідав у єдиному місцевому кафе (куртки й шарфа досить, щоб пережити зиму на Рив'єрі), курив «Житан», пив еспресо з товстобоких білих чашечок і втуплювався в записник, який лежав перед ним на столі. Обідав вином, хлібом і щойно зловленою рибиною, засмаженою на вогні, а коли надходив сонний надвечірок, замовляв аперитив. Він виховував почуття, — казав він собі, проте в душі розумів, що ховається від життя і, відповідно, почувався винним. (Врешті-решт, на те він і англієць).

Селяни називали його «L’Ecrivain Anglais» — із великим теплом, бо доти поети до них не навідувалися, хоча художників було, як собак нерізаних. Їх вразила його розмовна французька й відданість записникові, а він, своєю чергою, радів, що вони не зможуть прочитати його нікчемні віршики. Може, тоді вони перестали б ним захоплюватися.

Він вирішив узятися до Мистецтва (Сильвія вимовляла це слово з великої літери) методично. Вірші — це структура, а не просто слова, які мимохіть виплюнув його мозок. На початку записника він написав «Спостереження» й почав заповнювати сторінки банальними заувагами: «Море сьогодні особливо синє — сапфірове? Азурне? Ультрамаринове?». І «Сонце виблискує на морі, як тисяча діамантів» чи «Узбережжя складається із брил кольору й гарячих скибок сонця» (це речення йому сподобалося). І «Сьогодні Madame la propriétaire вдягла свій чудернацький зелений жакетик». Цікаво, з образу Madame la propriétaire можна зробити вірш? Він згадував лавандові й соняшникові поля, які бачив у мандрах (тепер їх уже зібрали), і намагався перетворити їх на образи — «списи імператора» й «золоті диски Геліоса повертаються, аби вклонитися своєму богові». Якби ж то він був художником — фарби, здається, вимагали менше, ніж слова. Мабуть, соняхи не завдавали Ван Гогу такого клопоту.

«Мартини кружляють і репетують у нас над головами, розбурхані поверненням рибальських човнів», — обережно записав він, а тоді закурив черговий «Житан». Сонце повернуло на вечірній пруг, як сказав би батько, якби був тут (і чому він не любив Францію?) — час на pastis. Він здавався собі ліньком, пожирачем лотосу. Відкладених грошей мало вистачити, щоб перезимувати на Рив'єрі, а тоді, мабуть, можна рушати на північ, побачити Париж. «Не можна померти, не побачивши Париж», — казала Іззі. Хоча саме це він і зробив.

Незадовго до Різдва він отримав телеграму. Мати потрапила до лікарні. «Пневмонія, погано, повертайся», — лаконічно писав батько. «Легені вона успадкувала від матері», — сказав Г'ю, коли Тедді повернувся. Тедді не знав цієї бабусі і її легендарних легенів, які, за словами Сильвії, її і згубили. Сильвія одужала на диво швидко й повернулася додому ще до Нового року: не така вже вона була і хвора, щоб розсилати телеграми. Певний час Тедді підозрював, що це була родинна змова, проте Г’ю сказав «Вона хотіла тебе побачити», мовби вибачався. «А ось і блудний син», — тепло сказав батько, коли зустрів його на станції.

Правду кажучи, Тедді відчув полегшу, коли зміг нарешті