Світлана Талан - Спокута

– Ти вже не хочеш відчувати запах мого тіла, що пахне конваліями? – розгублено закліпала очима.

– Конваліями?! – перепитав Федько й аж підскочив, як ужалений. – Якими конваліями?! – вирячив очі.

– Лісовими. Весняними конваліями.

– Та ти… Ти… Ти знаєш, чим від тебе пахне?

– Чим? – не чуючи свого голосу, спитала Катря.

– Силосом від тебе тхне! – закричав він. – А ввечері від тебе несе коровою та молоком! Ось чим ти пахнеш!

– Як же я можу пахнути іншим, коли ввечері дою корів?

– А запах французьких парфумів ти знаєш?! Ні. І ніколи не взнаєш, бо тебе цікавить більше хмаринка на небі, ніж флакончик парфумів!

Федько нервово забігав навколо Катрі, кидаючи образливі слова, від яких душевно здригалася й тріпотіла бідна жінка. Ці слова ножем впивалися в її чутливу душу й добре серце, завдаючи несамовито болючих ран.

– Ти хоч раз бачила себе у дзеркалі на тоненьких високих підборах? Чи твої ноги знали педикюр? Ні! – відповім я за тебе. – Ні! Бо тобі все одно, у що ти взута. Ти можеш ходити в калошах та ватянці, і тобі це байдуже! А жінка створена для краси, для того, щоб чоловіки могли милуватися її вродою. Розумієш? Ні, ти нічого не розумієш, – він розвів руки в боки.

– Я пам’ятаю, як ти мені говорив, що я дуже гарна. Навіть найгарніша від усіх у селі та в місті.

– Ти?! Ти?! – Федір тицьнув у неї пальцем та нахабно розреготався. – Мавка в калошах і в хустці!

– Ти ж мене ніс у той день на руках і говорив, що я найгарніша в будь-якому вбранні, – розгублено й тихо сказала Катря. – Виходить, що ти мені брехав? Так?

– Я був молодий і дурний, – кинув Федір слова, від яких Катря здригнулася всім тілом, ніби її вдарили батогом. – І взагалі, якщо б ти не завагітніла, то я б не поспішав оженитися до того часу, поки прозрів би з юнацького запалу!

– А як же… Як же Сергійко?..

– Ще не відомо, чий це плід!

– Як це? – Катря заклякла із широко відкритими від подиву очима.

– Я був не завжди із тобою, їздив на навчання. А ось мій дружок Ромчик увесь час вештався біля тебе. Я часом думаю, чи не він тут наслідив?

Катрю кинуло в жар, її щоки враз спалахнули, а образа за невинну дитину повернула її до тями. Вона з розмаху, вклавши всю свою материнську силу в руку, вліпила Федорові такого гучного ляпаса, що той не втримав рівноваги й гепнувся задом на траву.

– Геть із мого життя! – прошипіла з ненавистю ображена жінка, різко розвернулася і швидко, не оглядаючись, пішла.

– Ще пожалкуєш, суко! – донеслося їй услід. – Селянка! Смердюча селянка в калошах!

За круглим столом, де батько завжди починав серйозні розмови, вчергове зібралася родина Гутників. Стіл був німим свідком обговорення важливих питань: і сватання Катрі, і поминів бабусі. Настав час Катерині починати важливу розмову. Вона розуміла, що принесе біль своїм близьким, які її обожнюють, але іншого виходу не бачила. Їй потрібна була одна довга, чи не найдовша в її житті, тиха, сповнена роздумів, вереснева ніч, щоб прийняти для себе важливе, і, як вона вважала, правильне рішення. Готуючи вечерю, не думала про те, що рідні вмовлять її передумати, або зробити інакше, бо це було неможливо. Катрю турбувало лише те, як вони сприймуть новину, чи зрозуміють її, чи пробачать, чи затамують у душі образу. Вона довго підбирала потрібні слова, але серце обійняв смуток, думки плуталися, нашаровувалися одна на одну, сплітаючи павутиння, і в голову ніщо не приходило. «Буду діяти за обставинами», – нарешті вирішила жінка.

Вона обвела поглядом присутніх за столом і сказала:

– Мої любі, мені треба з вами поговорити.

Одразу запанувала тиша, бо підсвідомо всі чекали цієї розмови. Від домашніх не вдалося приховати ані її стомленого вигляду, ані синців під очима після безсонної ночі.

– Мабуть, справді в житті кожної людини є біла та чорна смуга, які з деякою періодичністю змінюють одна одну, – почала Катря, переводячи погляд з однієї рідної людини на іншу. – У моєму житті була довгий час біла смуга. Напевне, вона затяглася. Я не мала проблем та клопоту в дитинстві, зростала в любові серед хороших людей. Потім успішно закінчила школу, навчання в інституті, мала гарну роботу, що була мені до вподоби. Я щиро кохала й почувалася коханою. Від кохання в мене народився прекрасний синочок. Але так, дуже добре, не могло тривати усеньке життя. Спочатку померла дуже дорога мені людина – моя бабуся. Я думала, що її смерть – кінець чорної смуги. Але недарма кажуть у народі, що біда одна не ходить – за собою іншу водить. – Катря важко вдихнула повітря, бо відчула задуху. – Я втратила робоче місце й нового не намічається.

– Ніколи не треба впадати в розпач, – вставив батько.

– Зараз, тату, немає роботи ні в тебе, ні в мами, ні в мене. Що в нас є? Лише дідусева пенсія й талони на харчі.

– А корови? – запитав дідусь. – А ще свині, гуси, кури. Ще є город. Чи можна пропасти із таким статком?!

– Я не про те. Усе, що було в моєму житті впродовж прожитих літ, руйнується на очах. Зруйнувався колгосп, вимирає село.

– А Поросюк лише багатіє! – дід, як завжди, не втримався. – Палажка Поросюкова наїла такий зад, що