Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

— До Пса? — він усміхнувся. — Ні. Я не люблю псів.

— Не зайдеш? — колись запитала я.

— До Вовка? — колись перепитав Пес і усміхнувся. — Ні. Я не люблю вовків.

Він лежав увесь загіпсований, і в його палаті пахло смертю.

І Смерть сиділа у нього в ногах, застромивши дерев’яний кінець коси в тліючу тліном підлогу.

Але маленька медсестра праворуч ліжка і Залізний Чоловік, друг Пса, з лівого боку не підпускали її. І вона сиділа й чекала, коли вони стомляться, щоб вона могла забрати Пса з собою.

Стомлена, вона казала:

— Ходімо. Чого тобі тут? А що, коли там справді щось є? Криниця і рай. Про який рай ти мрієш? Там, де немає болю? Тільки скажи, і я допоможу тобі.

— Цуцику, — сказала я. — Не слухай її.

— Він не чує, — сказав Залізний Чоловік.

— Незабаром вона піде, — пообіцяла Маленька Сестра.

Адже вони були знайомі — Смерть і Маленька Сестра. Вони вивчали звички одна одної багато років у цих палатах, по різні боки операційних столів. І хоч зазвичай вигравала Маленька Сестра, Смерть усміхалась до неї:

— Маленький червоний хрестик, вони однаково будуть моїми. До того ж, усі.

— У нас є вакансії, — сказав головний лікар, коли якось давно вона прийшла до цієї лікарні, тоді ще зовсім Маленькою Сестрою. — Але чи ви впораєтесь?

— Мені потрібна робота, — сказала вона. — Будь-яка.

— Тоді знайомтеся, — сказав лікар. — Це — Смерть. — Тепер ви працюватимете разом.

— Не бійся, — сказала Смерть. — Твій час ще не настав.

Іноді їй дарували квіти. Іноді — коробки цукерок.

— Дякую, — казала Маленька Сестра.

Але варто було засвітитися лампі біля входу і комусь закричати:

— Ще один!

Вона бігла назустріч каталці з понівеченим тілом, щоб прошепотіти вмираючому:

— Пусте. Ви одужаєте. У вас усе буде гаразд.

— Ти вже тут? — усміхалася Смерть. — Цього разу я була першою.

А іноді вони зустрічалися у кав'ярні на першому поверсі, і Смерть запитувала:

— І що він?

Маленька Сестра відповідала:

— Я чекала на нього весь вечір, а він не прийшов.

І одного разу Смерть привела до неї чоловіка з ножем у тілі:

— Ще один!

— Реанімаційна група!

І, сидячи біля ліжка, Смерть усміхнено дивилася, як Маленька Сестра захищає його. Вона усміхалася і не збиралася нічого йому робити, адже вона зумисне привела його, щоб вони могли познайомитися, Чоловік і Маленька Сестра.

А потім, сидячи в нічній палаті, під шепіт штучних легень і зумер кардіометра, вона розпитувала:

— То як він?

— Уже може самотужки підвестися, — розповідала Маленька Сестра.

— Кохання? — усміхалася Смерть.

— Так, — шарілася Маленька Сестра.

— Вона піде?

— Піде, — сказала Сестра.

— Йому кепсько?

— Так, — мовив Залізний Чоловік.

— Хто там ще? — спитав Вітчим.

— Пес, — сказав найнятий ним плащ і витяг з рота порожній мундштук.

— Пес, — повторив Вітчим. — То вбийте його?

— Міліціонера?

— Розумію, тому й плачу втричі.

Мій добрий Песик. Вони подзвонили в його двері й затіяли стрілянину раніше, ніж він устиг відчинити.

Гавкіт автоматів, що вбивали Пса…

Тисячу років тому я гралася в чарівному саду, серед пташок і квітів, коли підійшов чоловік і спитав:

— Ти тут сама?

— Сама.

— А