Костянтин Тур-Коновалов - Крути 1918

неминучу смерть, а самому сидіти вдома і тремтіти від кожного вибуху?»

Ми залишили панів Джигіта і Студента, тобто Володю й Валерку, в той момент, коли вони, опановуючи військову науку в усіх її іпостасях, вирушили у величезну кухню.

Не можна сказати, що ця частина військової науки була зовсім не відома нашим героям. Вони радше засмутилися, адже з плацу долинали команди «раз-два», а отже, саме там училися воювати їхні нові приятелі. Картоплини, очищені, скажімо так, майже добре, монотонно падали у величезний казан з водою. Кожен замислився про щось своє, у кухні панувала така тиша, що, здавалося, команди лунають не з вулиці, а з коридору. Раптом зі скрипом прочинилися високі кухонні двері й на порозі постав Андрій із наплічником.

Обидва панове майбутні воїни обернулися на звук. Приголомшений Валерка свиснув, а Володя навіть схопився на ноги.

— Отако-о-ої, — протягнув Валерка. — Дива… Це ж сам Савицький. Ти вчасно, друже!

Андрій усміхнувся. Він радів і з того, що знову був разом із друзями, і з того, що не почув від них жодного зай­вого слова.

— Ну куди ж ви без мене? І куди я без вас? Ще інструмент є?

Друзі трохи посунулися, звільняючи для Андрія місце. Той, кинувши легкий «сидір», опустився поряд із друзями й узяв до рук картоплину.

Декілька хвилин панувала тиша, тільки плюхались у воду почищені картоплини і шкрябали ножі.

Нарешті Володя не витримав:

— Коли ти вирішив воювати?

— Учора вночі… — відповів Андрій, насупившись. — Дещо побачив і… все зрозумів.

Спогади про побачене були такі гострі, що з рук випала почищена картоплина. Володя без слів нахилився, підняв її та кинув у казан.

— Юнкери вже на позиціях. А ми — тут.

— Отож-бо й воно, — озвався Валерка. — Ми тут! А коли ми будемо там? Там, де на нас уже давно чекають?

Казан був майже повний. Володя пожбурив картоплиною в Андрія, а той, затулившись покришкою казана, намагався відповісти «вогнем на вогонь супротивника», проте гра закінчилася несподівано — до кухні увійшов Гончаренко.

— Струнко! — в голосі сотника вчувалася загроза.

Студенти вмить отямились і виструнчилися.

— Вільно… — мовив Гончаренко й, усміхаючись, глянув на майже повний казан. — Непогано навоювали… Ходімо вже, вояки…

Андрій із друзями поспішив за сотником. Добре хоч в ос­танню хвилину здогадався підхопити наплічник із підлоги.

Сотник Гончаренко був не з тих, хто проґавить навіть дрібницю. Він обернувся до Андрія і впівголоса запитав:

— Хто такий?

— Андрій Савицький, — так само впівголоса відповів юнак, постаравшись на ходу стати «струнко».

Гончаренко скинув брови і перепитав:

— Син генерала Савицького?

— Так точно.

— Чув про вашого батька.

Андрій вирішив, що це похвала, і подумав, що справжню похвалу йому ще треба заслужити. Хоча яка похвала, якщо червоні все ближче до міста.

Лише декілька кроків — і студенти опинилися біля кулемета. Втім, Валерка встиг скористатися з нагоди й запитав:

— Пане сотнику! Коли ж у бій?

Гончаренко стиснув губи і з гіркотою відповів:

— Ще навоюєтесь, козаче…

Біля кулеметного стенду інструктор розповідав но­вачкам:

— Правою рукою крутіть маховичок механізму тонкої наводки і націлюйте кулемет. Якщо наводка правильна, вершина мушки опиниться посередині прорізу націльника і врівень з її краями, торкаючись знизу точки наводки…

Побачивши сотника, інструктор замовк і виструнчився. Гончаренко кивнув: продовжуйте, мовляв.

— Ну, панове новачки, хто хоче спробувати? — обернувся інструктор до студентів.

— Можна мені? — подав голос Андрій.

— Будь ласка. — Інструктор зробив крок назад, поступаючись місцем.

Андрій упевнено підійшов і навів кулемет на мішень саме так, як розповідав інструктор, — вершина мушки ви­явилася посередині прорізу націльника.

— Готово! — напружено мовив.

— Вогонь!

Сухо затріщав кулемет, погляди студентів прикипіли до мішені, де одна за одною з’являлися дірочки — сліди доволі точних пострілів. Коли стрільба закінчилася, інструктор мовив:

— Непогано, як на цивільного! Де опанував?

— У Британії, на фабриці, — відповів Андрій, повертаючись до друзів. — Їздив з батьком на закупівлю партії. Цей, щоправда, модифікований, але годиться.

Гончаренко хотів було поставити ще запитання, але краєм ока помітив дещо, чого не мало бути на плацу: Альтист Пипський бився із затвором рушниці й одночасно розмовляв з людьми, що стояли за огорожею.

— Курсанте Альтист… Чорт, Пипський!

Пипський, почувши своє ім’я, виструнчився. Замовк і літній чоловік за огорожею.

Гончаренко, перехопивши рушницю Альтиста, одним рухом повернув затвор на місце, а втім, зброю Пипському не віддав. Відтак звів очі на хлопця і впівголоса миролюбно запитав:

— Хто такі? Родичі?

— Тато й молодша сестра, — чомусь винувато відповів Альтист.

Гончаренко з гіркотою ще раз подумав: «Вояки-и…» — але відповів геть інше:

— Маєш п’ять хвилин. Потім назад до навчань.

— Дякую!

Альтист уже кинувся бігти, але Гончаренко гукнув його:

— Як треба відповідати?

— Ой, пробачте. Слухаюсь!

— Вільно!.. І рушницю забери. Ну й Альтист…

— Тату, мала… — Пипський через огорожу поцілував дівчинку.

— Гриню, ти вже пробач, що я тебе відволікаю, я ж знаю, як суворо у війську.

Альтист з усмішкою глянув на батька в поношеній вчительській шинелі. Як же йому важко з ними двома, особливо зараз.

— Пусте, тату. Добре, що ви прийшли.

— З днем народження, братику! — Дівчинка простягнула Альтистові коробочку з цукерками. — Це для тебе.

— Дякую, маленька. — Юнак обережно забрав коробочку і погладив сестричку по голівці.

— І ще до дня народження… — Батько витяг з-за пазухи плетений шарф із широким нагрудником. Альтист роззирнувся на всі боки. Менш за все йому хотілося, щоб через цей нагрудник його почали обзивати дівчинкою абощо. Він не з чуток знав, якими жорстокими можуть бути його приятелі. — Надягнеш на шию. І не відмовляйся! Ану як застудишся, синку! Григорію, подумай, у тебе ж голос!

— Чудова річ, тату. Але ж дорога… А вам із Марічкою ще до кінця місяця треба якось дожити.

Альтист узяв з рук батька подарунок. Той, невесело усміхнувшись, відповів:

— Не переймайся. Я сам його сплів. Пам’ятаєш, у тебе в дитинстві светр був різнобарвний? То я його розпустив і дав йому друге життя!

Здалеку почувся голос Гончаренка:

— Студенти, всі на загальні збори!..

— Ну все, синку, біжи! Хай береже тебе Господь! Ми молитимемося за тебе!

Альтист кинувся геть, на ходу кілька разів озирнувшись на батька і сестричку. Ті з гордістю дивилися йому вслід.

Розділ 12. Сьогодні та вчора

Минуле літо видалося для Києва напрочуд м’яким. Не було ні холоду, коли без накидки й рукавичок з дому не вийти, ні спеки, яка дочиста випалює пишні квітники та сквери й примушує навіть славетні каштани втрачати листя.

Софія згадала, як того літа, прогулюючись саме під каштанами, вона почула історію їх появи в місті. Розповів її молодший Савицький — Андрій. Він не рідше від старшого запрошував дівчину на прогулянки, але матінка чомусь не вбачала в ньому перспективного кавалера. Хоча Софії гуляти з ним було значно цікавіше, ніж з його братом. Адже вона мало розумілася на військовій справі й політиці, які найбільше цікавили Олексу.

Вони з Андрієм неквапно йшли по Бібіковському бульвару, засадженому гордовитими пірамідальними тополями, і розмовляли. Кричали хлопчики-газетярі, базікали торговки, але Андрій розповідав не про військові дії, що охопили Балкани та Галичину, яка виявилася центром