Кирило Круторогов - Бомбардир

сніг стрімко танув, крижана вода тарабанила по бляшаних підвіконних відливах і навісах під’їздів.

Стрибаючи через калюжі, я подумки кляв англійських скаутів, український футбол і власну безмозкість, однак і далі просувався в бік вокзалу.

Зрозуміло, я міг би перенести від’їзд хоча б на кілька годин – протягом дня до Харкова їдуть аж три експреси. Але, виїхавши в другій половині дня, я опинюся в Харкові вже надвечір, і шанси сьогодні ж побачитись із Шевчуком суттєво зменшаться. День буде викреслено з життя, знову доведеться стирчати в готелі й безглуздо протирати штани.

Швидкісні поїзди «Інтерсіті+», відомі примхливою вдачею й здатністю застрягати на півдорозі,– усе одно найкраще, що лишилося нам у спадок після Євро-2012. Крім спогадів про сам чемпіонат, звісно. Дороги, скажете ви? Так, де-не-де… Стадіони? Аж чотири штуки. Плюс Дніпропетровськ і Одеса, чиї арени не брали участі в турнірі. А скільки грошей було розпиляно й безвісти випарувалось? Утім, звична історія, нас не здивуєш…

Нарешті вокзал… Зараз у мене було єдине бажання – відіспатись у поїзді.

Харків зустрів рясним снігопадом. Якихось чотириста з хвостиком кілометрів від столиці – і ти в зимовій казці. Такі подарунки природи часом трапляються на самому початку календарної зими.

Пройшовши тунель, я опинився на Привокзальній площі. Роззирнувся, залюбки вдихнув чисте холодне повітря. Це місто лишило в моїй пам’яті чимало зарубок. Тут народилась і виросла моя колишня дружина. Тут, як і раніше, жили її батьки, у яких ми регулярно гостювали колись під час літніх відпусток. У них невелика дачка в селищі Бабаї, кілометрів за десять від Харкова, де ми й стирчали протягом усього відпускного місяця.

Моя колишня – не любителька подорожей. Усього, що їй потрібне, було в Бабаях удосталь: посиденьки з батьками, поїздки на велосипеді до подруг дитинства, нескінченне купання в каламутному ставку, метушня з варенням і консервацією. На мою долю випадала решта: я ставав на цей час електриком і теслею, грабарем, тягловою силою й іще бозна-ким. Ясна річ, повертаючись до свого проектного бюро, я заздрив колегам, яким було що розповісти про літні пригоди.

Однак навіть після розлучення в мене збереглися чудові стосунки з тещею й тестем, і згадував я про старих із задоволенням. І зараз подумав про те, що вони б, напевне, зраділи моїй появі. У старих можна затриматися на кілька днів і почуватись як удома. Обоє сумували за онукою, моя колишня телефонувала рідко, а дочка – ще рідше…

Проте слід було поквапитися – замовлене ще з вагона експреса таксі чекало на стоянці. Попри снігопад і різні непередбачені обставини, я все-таки сподівався, що впораюся зі справами до вечора і вранці вже буду в Києві. Колега-харків’янин дав мені номер мобільного Віктора Шевчука, я зв’язався з ним і, хоч як дивно, за дві секунди домовився про зустріч. Він не став ні про що розпитувати – йому було досить того, що я представляю «Територію футболу»,– просто назвав час і адресу одного з фітнес-клубів, які в його власності…

«Chіef Gym» займав цілий поверх у сучасному торговельно-розважальному центрі в самому серці Харкова. Клуби Шевчука, наскільки я знав, позиціонувалися як заклади преміум-класу, і все, що я там побачив, цілком цьому відповідало. Тоноване скло, хром, шкіра, фітодизайн, численна охорона й довгоногі сексапільні тренерки, спокусливо затягнуті в лайкру. Смаглява платинова блондинка-секретарка, попереджена про мій візит, холодно всміхнулась і провела мене до просторого кабінету, обставленого меблями ручної роботи з деревини японської айви. Мої підошви потонули у ворсі темно-зеленого килима – відчуття було, немов ідеш некошеним лугом.

Шевчук, який сидів у масивному кріслі, підвівся мені назустріч.

Типовий молодий представник навколоспортивного бізнесу. Тверде, з бронзовою засмагою не до сезону обличчя, коротка стильна стрижка, високі вилиці, уважний, цілком дружній погляд темних очей. Упаковка відповідна: твідовий піджак, бавовняна сорочка без краватки, на зап’ястку великий циферблат дорогого годинника. У рухах відчувається чимала фізична сила, а в усьому вигляді, ретельно продуманому,– невловний наліт провінційності. Я впіймав себе на цьому відчутті, замислився – у чому річ? – і одразу знайшов відповідь. Він явно намагався бути схожим на когось із футбольних зірок – португальців або іспанців.

Ми потиснули один одному руки. Від Шевчука пахло чудовим парфумом, міцна рука виявилася сухою і прохолодною.

– Ви ж із поїзда? Встигли поснідати? Чаю, кави? – запитав він.

– Дякую, кава була б до речі. Я й справді, що називається, з корабля на бал.

Шевчук повернувся до столу, кинув кілька слів в інтерком, і вже за кілька хвилин низький столик, що стояв між двома шкіряними диванчиками, був накритий: скибочки шинки й ростбіфа, якась риба, сир трьох сортів, в’ялені маслини й свіжі хрусткі булочки. На додачу – кава в невеликому фаянсовому кавнику та два мікроскопічних гор- нятка.

Господар кабінету, прихопивши айфон, попрямував до дверей.

– Не соромтеся, Олексію Петровичу,– мовив він, блиснувши в усмішці міцними зубами.– Я зроблю кілька дзвінків, а коли повернусь – із задоволенням вип’ю з вами кави…

Умовляти мене не було потрібно.

До того моменту, коли Шевчук знову зайшов у кабінет, я вже закінчив їжу й узявся за каву.

– І як вам? – поцікавився він, сідаючи навпроти й наповнюючи своє горнятко.– Непоганий сорт, друзі привезли з Еміратів.

Я подякував – кава й справді була понад будь-які компліменти.

– Скажу чесно,– вів далі Шевчук,– ви мене здивували, запропонувавши поговорити про Сергія. Проте – влучили в десятку. Нас із ним багато що пов’язує, ще з часів спортінтернату. То я готовий.

Не менш чесно я міг би відповісти, що коли мене щось і дивує, то це його готовність. І я сказав:

– Я радий, Вікторе, що ви відгукнулись… Усі, з ким мені випадало говорити про минуле Сергія Гайдука, без особливого бажання йшли на контакт…

– Ну, а я із задоволенням,– зі смішком промовив він.– І не для того, щоб примазатися до його слави. Серьога справді вартий того, щоб про нього писати. Неабихто – найкращий український форвард із часів Шевченка!

– І який же ваш найперший спогад про нього?

Мій співрозмовник помовчав, пригубив каву.

– Як його до нас у кімнату в гуртожитку підселили. Він дикуватий був спершу…– Твердо окреслених губ Шевчука торкнулася ледь помітна усмішка.– Але ми поладнали, дарма що я швидко зрозумів: у мене з’явився серйозний конкурент. Адже до його появи в команді я був номер один у всьому. Та мені стало розуму поміркувати так: ми ж граємо на різних позиціях. Якщо знайдемо порозуміння – користь буде для обох… Ми