Володимир Кошелюк - Green Card

ганяють між нарами, розкидають добро, відбирають жуйки, шоколадки. Нарешті спакувалися.

Роздягання по команді, під рахунок. Можна лягти. Від напруження й страху тремтять ноги, зводить живіт.

– На добраніч, дівчатка!

– Добраніч, сер!

– Шо, бля? Ану встать, суки!

Лекція розтяглась на добрих десять хвилин. Зрозумів ледь половину. Суцільний потік матюків і військового жаргону. Прийдеться вивчати.

Нарешті відбій. Центральним проходом ходять четверо рекрутів з «місячним світлом» (ліхтариками). Пощастило, що в кінці списку.

Сон не йде. Незнайомі запахи, м’яка постіль. Верчусь, наче рак. Неспокійно. Тіло ниє. Судомить праву ногу. Завтра рано нічого не знайду – в рундучок запхав жужмом. Тихенько вислизаю на підлогу. Добре, що сплю на першому ярусі. Навпомацки відкриваю. Тугий клубок манаток. Крізь вікна пробивається світло. Розкладаю. З дальнього кінця рухаються гострі промені – швидко в постіль. Десь збоку чутно хлипання, шморгання. Плач. Моторошно. Перевертаюсь на правий бік – незчувся, як виключився.

Перші кілька днів пройшли непогано. Нас ніхто не бив, ба навіть виявилось, що в статуті вказано, до яких місць рекрута має право торкатись інструктор. Дріли завжди з нами, день і ніч. Дідівщиною тут і не пахне. Хлопці різні. Багато з Півдня. В них цікава вимова, деколи не розумію. Молодші пригнічені. Їх вирвали з комфортного життя, запхнули в рамки, режим, дали навантаження й постійну роботу. Дивно, але тут почуваюсь безпечніше, ніж першого тижня в общазі універу. Особливо вразила їдальня. Шведський стіл – накладай, що хочеш, їж, поки не луснеш.

День починається з підйому. Далі зарядка – дванадцять вправ по п’ятнадцять разів у три заходи. Потім лекції. Години по три. Інформації купа.

Вивчити звання морської піхоти, історію корпусу, кодекс поведінки морського піхотинця, купу всіляких інструкцій. А ще дріл роздав листочки з куплетами пісень, які потрібно співати на муштрі. Особливо він любив «I got a girl in a Mississippi town».

Очі наче хто клеєм помазав. Сиджу на першій парті, поряд Нік Джарвіс, мій «battle buddy»[26]. Він з Нового Орлеану. Його сім’я загинула під час урагану. Нік уважно слухає. Зрідка перемовляємось. Дріл розповідає правила носіння парадної форми. Сержант Мур говорить швидко, багато слів узагалі не розумію. Перші лекції – паніка. Через матюки й морський жаргон почувався повним дебілом. Сержант помітив мої круглі очі й запитав, чи розумію. Відповів як є. А з другого заняття біля дріла з’явився рекрут, який перекладав незрозумілі моменти спеціально для мене. Спочатку соромився такої уваги, але всі сприймали нормально.

Гримнуло – рекрут Купер гепнув лобом по кришці стола.

– Втомився, гівнюк? Всі на палубу!

Взвод віджимається, сопе і кричить:

– Спасибі, рекрут Купер!

Купер лежить на спині й горланить:

– Будь ласка, рекрути!

Після лекції двогодинна муштра. Ноги не несуть, іззаду раз за разом тицяють у спину – хлопчина спить на ходу. Всі хекають. Міцний дух поту забиває віддих. Маршируємо до казарми. Назустріч гупотить інший взвод. Хтось бурчить:

– Це ж третя фаза…

Берці гатять асфальт. Інструктор протяжно виспівує:

– Лівою! Правою! Взвод, стій! Наліво!

Наш дріл теж зупиняє нас. Чужий інструктор поправляє круглий зелений капелюх.

– Подивіться на це гімно, – тикає він у нас пальцем, – ще одинадцять тижнів тому ви були такими ж потворними байстрюками! Довгі патли, здорові кофти, кросівки…

Поряд проходить якийсь рекрут. У дріла очі лізуть на лоба.

– Ти що, геть охирів? Не хочеш привітатись з старшим інструктором? Нахер хочеш послать? Не бачиш мій чорний ремінь?

До нього приєднуються ще два інструктори. Вони, наче пси, кидаються на рекрута. З ротів летить слина і потік страшних матюків. Але хлопчина виявляється досвідченим – стоїть, дивиться перед собою й верещить:

– Ай-ай, сер! Ай-ай, сер!..

Підйом, зарядка, лекції, муштра, відбій – якби не календар на стіні, здавалося б, що триває один безкінечний паскудний день. Постійний біль, уночі раптово тіло здригається, судомить ноги. Відключаюсь з мрією здохнути. Але вранці підхоплююсь з усіма, під рахунок одягаюсь, заправляю ліжко. В п’ятницю відрахували рекрута – «за несприйняття армійського способу життя». Він плакав ночами й на лекціях частенько впадав у ступор, не реагуючи на дріла.

У суботу я підскочив як заведений – страх вилетіти звідси переважив усе інше.

Ми сидимо навколо старшого інструктора. Він заповнює купу паперів: скільки одружених, віруючих, іноземців. Крім мене, на останнє питання жоден не підняв руку. Потім вибрали лідера загону – ним став найвищий рекрут. Ще шістьох призначили виконувати дрібні доручення. Мені така честь не випала.

Увечері «free-time». Кожен займається чим хоче.

Я пишу листа. Інтернет недоступний, так що прийшлося звернутись до паперу. Страшенно скучив за своїми. Ручка тремтить, букви виходять кособокі.

Пишу тяжко, довго думаю. Як сказати батькам, що поїхав у Штати й опинився в морській піхоті? В мами серце стане. Ні, просто знайшов роботу. Де? В дитячому розвивальному центрі. Працюю майже за спеціальністю. От тільки до Антоненків треба зателефонувати – узгодити легенду. Хвилин за сорок ледве нашкрябав сторінку. Сподіваюся, батьки заспокояться.

Хоча б на якийсь час. А далі… далі побачимо.

Понеділок, зарядка, дві години стройової, знову незакінчений обід під рахунок і додаткові віджимання.

Форма так просочилась потом, аж білі попруги виступили. Знову в стрій, щемлять долоні, кров бурхає в голові. Поряд сопуть хлопці. Еге, сьогодні щось новеньке – в класи не ведуть. І справді – видали гвинтівки.

Оце діло! Зброя легенька, якась ніби несправжня – суцільний пластик.

Під кінець дня задоволення від зброї зникло. Ця М16А4 стала важезною. Прийоми нагадували повільне збочене катування. Спина болить, наче в хребет заліз розпечений шкворень.

– Гвинтівка має бути нахилена під кутом сорок п’ять градусів, приціл на рівні лівого ока. Пальці разом! Лікті притиснуть!

Сьогодні закінчився період прощень – за кожне порушення, неточність прийшлось розплачуватись. Вправи зі зброєю в нас виходили паршиво, тож сержант Мур розважався як міг. Не чіпав і пальцем, але навчання через біль ніхто не касував. Сержант горланив як обпечений. Піт скапує крапельками, ллється смердючим ручаєм. Під час віджимань збирається невеличка калюжа, що розтікається рівнесеньким асфальтом.

– Біг на місці! Швидше, коліна вище!

– Ай-ай, сер!

– Голосніше!

– Ай-ай, сер!

– Ану, військовий клич!

– А-а-а-а-а! А-а-а-а-а!

– Це взвод рекрутів чи інтернат целок? Не чую!

– А-а-а-а-а!! А-а-а-а-а!!

Поряд сопе Нільсон. Схожий на богомола, худючий, з крючкуватим носом. З кожним підходом робить усе повільніше й повільніше, надсадно хрипить, наче зараз легені виплюне. Сержант Мур помічає «херового віджимальника».

– Шо, Нільсоне, втомився?

– Так, сер!

– Нічого, маленький, відпочинь, а інші нехай вкалують. Лягай!

Ми «вкалуємо» і кричимо:

– Дякуємо, Нільсоне!

Це падло розляглось