Френк Херберт - Месія Дюни

Якщо Пол закріпить престол за своєю родиною, Сестринство на кілька сотень років може забути свої програми.

Ірулан зрозуміла цей аргумент, але не могла відкараскатися від думки, що принцесу-консорта вирішено виміняти на щось значніше. «Чи пов’язане це якимось чином із гхолою?» — ризикнула запитати вона

«Невже Ірулан вважає, що Сестринство складається з ідіоток? Коли це їй не казали того, що вона має знати?» — поцікавилася Превелебна Матір.

«Це не відповідь, а зізнання в тому, що від мене щось приховують», — відмітила Ірулан. І це означає: вона знатиме лише те, що мусить знати, і нічого більше.

«Наскільки вони впевнені, що гхола спроможний знищити Імператора?» — спитала Ірулан.

«З таким самим успіхом можна питати, чи спроможний на знищення меланж», — відбила закид Превелебна Матір.

Ірулан зрозуміла, що в цій різкій відповіді міститься тонкий натяк. Цей бене-ґессеритський «дидактичний батіг» проінформував її, що вона мусила давно вже збагнути зв’язок між прянощами й гхолою. Меланж був цінним, але до його ціни входило також узалежнення. Меланж продовжував життя на роки чи навіть десятиліття, але все це було лише іншим різновидом смерті.

Гхола теж має смертоносну цінність.

«Очевидним способом уникнення небажаного народження є вбивство майбутньої матері ще до зачаття», — просигналізувала Превелебна Матір, знову переходячи в наступ.

«Звичайно, — подумала Ірулан. — Якщо зважишся витратити певну суму, здобудь за неї якомога більше».

Очі Превелебної Матері, темні із синім блиском меланжевої залежності, вдивлялися в Ірулан, оцінюючи, вичікуючи, спостерігаючи за найменшими дрібницями.

«Вона читає мої думки, — збентежено подумала Ірулан. — Вона навчала мене й спостерігала за мною під час навчання. Вона знає: я розумію, що тут вирішено. А зараз лише спостерігає, аби побачити, як я відреагую на це розуміння. Що ж, я прийму його як принцеса й бене-ґессеритка».

Ірулан змусила себе всміхнутися, а відтак підвелася й подумки повторила промовистий вступний абзац із літанії проти страху: «Я не повинна боятися. Страх убиває розум. Страх — це маленька смерть, що веде до повного самозабуття. Я зазирну в очі своєму страху».

Коли спокій повернувся, подумала: «Нехай спробують мене викинути. Я покажу їм, чого варта принцеса. Можливо, вони придбають за мене більше, ніж сподіваються».

Після кількох незначущих слів, які мали закінчити розмову, Ірулан пішла.

Коли вона вийшла, Превелебна Матір повернулася до своїх карт Таро, розклавши їх «вогненним вихором». У Великому Аркані відразу ж отримала Квізац Хадераха. Карта лежала поруч із Вісімкою Кораблів: ошукана й зраджена сивіла. Недобрий знак — карти сповіщали про таємні ресурси її ворогів.

Відвернувшись від карт, вона просто сиділа й з тривогою питала себе, чи, бува, Ірулан не згубить їх?

***

Фримени вбачають у ній втілення Землі, напівбогиню, котра особливо опікується племенами, які вона має захищати усією своєю грізною силою. Вона Превелебна Матір їхніх Превелебних Матерів. Для прочан, котрі шукають її, прагнучи, аби вона повернула їм чоловічу міць або ж учинила безплідних плідними, вона є формою антиментата. Живе завдяки обмеженості аналітичного пізнання. Вона втілення граничного напруження. Вона незаймана діва й повія, дотепна, вульгарна, жорстока… у своїх примхах руйнівна, наче коріолісова буря.

Звіт Ірулан про святу Алію Ножа

Одягнена в чорне Алія стояла, немов чатовий, на південному помості свого храму, Пророчого Святилища, яке когорти фрименів Пола збудували для неї при стіні його цитаделі.

Вона ненавиділа цю частину свого життя, але не могла уникнути храму, не погубивши їх усіх. Прочани (а бодай би їх!) із кожним днем ставали все численнішими. Нижній портик храму був заповнений ними вщерть. Поміж них никали всілякого штибу торгівці, серед яких не бракувало дрібних ворожок, гаруспіків, ворожбитів, — заробляли собі на життя вбогим наслідуванням Пола Муад’Діба та його сестри.

Алія зауважила, що найпопулярнішим товаром, який пропонували перекупники, були червоні та зелені упаковки нових карт Таро Дюни. Вона задумалася над цим. Хто заполонив цими картами ринок Арракіса? Чому вони так поширилися саме в цей час і в цьому місці? Можливо, щоб скаламутити Час? Залежність від прянощів завжди тягла за собою певну схильність до віщування. Фримени шаліли на цьому пунктику. Чи ж це випадок, що стільки їх розважалося знаками й ворожбою тут і зараз? Вирішила за першої ж нагоди пошукати відповідь.

З південного сходу віяв вітер, а радше незначні залишки вітру, втишеного Оборонною Стіною, яка високо здіймалася в цьому північному краю. Її обвід оранжево виблискував крізь тонку імлу куряви, підсвіченої пізнім надвечірнім сонцем. Гарячий вітер торкався щік Алії, і вона затужила за піском, за безпекою відкритих просторів.

Залишки сьогоднішнього натовпу почали спускатися широкими, зробленими із зеленого каменю сходами до нижчого портика. Ішли поодинці й групками, кілька затрималося, щоб глянути на сувеніри та святі амулети на розкладках вуличних крамарів, дехто радився з тими дрібними ворожбитами, які ще зоставалися. Прочани, прохачі-супліканти, міщухи, фримени, крамарі, котрі позамикали свої ятки, — усі вони творили довгу безладну вервечку, яка тяглася обсадженою пальмами алеєю до центру міста.

Очі Алії вибирали з натовпу фрименів, помічаючи застиглий вираз забобонного страху на їхніх обличчях, напівдикунську звичку триматися осторонь інших. Вони були її силою, а водночас загрожували їй. Фримени все ще ловили величезних хробаків для їзди, розваги й жертвоприношень. Не терпіли чужосвітських прочан, насилу витримували городян із грабенів та суходолів, ненавиділи цинізм, який бачили на обличчях вуличних крамарів. Ніхто не зачіпався з диким фрименом навіть у такому натовпі, що юрмився у Святилищі Алії. На Святому Майдані не було жодних ножів, але тіла знаходили… пізніше.

Розходячись, натовп здіймав куряву. До ніздрів Алії долинув запах кременю, викликавши черговий напад туги за відкритими бледами. Вона усвідомила, що її відчуття минулого загострилося після появи гхоли. Скільки було радощів за тих нескутих днів, перш ніж її брат сів на трон, скільки було часу для жартів, для дрібниць, часу для втіхи з холодного ранку чи заходу сонця… часу… часу… часу… Навіть небезпека була тоді доброю — чиста небезпека з відомих джерел. Не треба було продиратися до меж ясновидіння, дивитися крізь щільні запони на бентежні проблиски майбутнього.

Добре висловили це дикі фримени: «Чотири є речі, яких неможливо приховати, — кохання, дим, вогненний стовп і людина, що йде відкритим бледом».

З раптовим відчуттям відрази Алія зійшла з помосту в затінок Святилища, пройшла вздовж балкона, який вів до сяючої опалесцентним блиском Пророчої Зали. Пісок на плитах скрипів