Тарас Барабаш - Богдан Хмельницький

Українсько-турецькі переговори завершилися в березні 1651 р. формальним визнанням України підлеглою державою Османської імперії. На знак цього султан Мехмед IV надіслав Хмельницькому вишитий золотом кафтан, що в османській традиції міждержавних відносин означало визнання українського гетьмана за султанського підданого. Однак щойно дійшло до практичної реалізації домовленостей, у відносинах між Чигирином і Стамбулом почали виникати певні труднощі й непорозуміння.

Спочатку навесні 1651 р. Хмельницький відмовився прийняти військову допомогу турків в обмін на вимогу передачі Порті Кам’янця-Подільського. Згодом у червні кримський хан, всупереч своїм попереднім зобов’язанням, не підтримав українську армію в битві з поляками під Берестечком, і це призвело до поразки козаків. Гетьман звернувся з проханням до Мехмеда IV вплинути на хана. У обмін на це Порта змусила Хмеля платити данину султану і надавати в розпорядження Османської імперії певну кількість війська для її війни з Венецією.

Такі умови не були виходом із ситуації для Хмельницького. Кримський хан знову міг зрадити, незважаючи на вказівки зі Стамбулу. І грошей на данину теж було негусто. Військова поразка під Берестечком певною мірою змусила гетьмана укласти черговий договір щодо умов підданства Українського гетьманату Речі Посполитій. У вересні 1651 р. Хмельницький та генеральна старшина складають присягу на вірність «королеві і Речі Посполитій», яка скріплювала укладену між ними Білоцерківську угоду.

Однак одразу ж після акту присяги українсь­кий гетьман висилає своє посольство до Москви з листом до царя, у якому, зокрема, говорилося: «...Прийняли перемир’я з гетьманами коронними і Річчю Посполитою… і сподіваємось на ласку Господа Бога і на ласку Його Царської Величності». Богдан все ще сподівався, що військова допомога Московії надасть йому можливість не раз відчути смак перемоги над поляками.

Замиренням Хмельницького з королем під Білою Церквою була незадоволена Османська імперія, адже законно вважала Богдана своїм підданим. Той мусив виправдовуватись перед Мехмедом IV і зазначав, що битву під Берестечком можна було б виграти, якби не запізнення татарських орд при поєднанні з козацькою армією. Хмельницький наголосив на своєму бажанні й надалі визнавати зверхність турецької влади. Більше того, гетьман знову звернувся до султана з проханням дати наказ хану йти йому на підтримку.

Наступного, 1652 р. Ян II Казимир змусив українського гетьмана вибирати між польською і турецькою протекцією і в березні запропонував йому негайно виступити у військовий похід проти Туреччини. Тоді Хмельницький дипломатично відмовив королю. Через деякий час вже відверто заявив: якщо король не припинить наступ на землі Українського гетьманату, то гетьман змушений буде шукати собі «іншого стороннього пана» і «чужої сили, яка зможе нас захищати». Ці погрози вилились у встановлення більш тісних дипломатичних стосунків з Османською імперією, а потім і з Московським царством.

У серпні 1652 р. Тиміш взяв шлюб із Розандою Лупул. Занепокоєні молдавсько-козацьким союзом, Польща, Валахія і Трансільванія об’єднались і скинули Лупула з престолу, посадивши туди свого ставленика. Лупул пішов просити допомоги в Богдана, і той вислав на допомогу військо під проводом Тимоша.

Тимчасом на початку березня 1653 р. до Стамбула виїхало представницьке козацьке посольство. Хмельницький просив султана Мехмеда IV підтвердити своєю грамотою протекцію над Україною і як символ зміцнення державних стосунків надіслати йому прапор і барабан. Після цього Військо Запорозьке мало б розглядатися як частина Османської імперії (на зразок Молдавії та Волощини), а військовий напад на нього мав розцінюватися як напад на саму імперію. Султан пішов назустріч гетьману, надіслав до Чигирина своє посольство. Посланці привезли султанську грамоту, де мова йшла про те, «щоб був гетьман у підданих султана». Крім того, Богданові вручили «шаблю, і булаву, і бунчук, і кафтан». Османські посли запевнили Хмеля, що султан Мехмед IV надасть йому військову допомогу у вигляді десяти тисяч вояків й буде повсякчас захищати козацьку державу від іноземних вторгнень.

Хмельницький разом з усією старшиною мав скласти присягу на вірність султану від імені всього населення України. Гетьману залишалося зробити найголовніший крок до правового оформлення угоди про залежність Війська Запорозького від Османської імперії, а саме скликати Генеральну раду, яка б узаконила цей українсько-турецький договір.

Роздуми козаків над цим питанням тривали під час Жванецької кампанії 1653 р. і невдалого завершення походу Тимоша. Він повернув своєму тестю Василю Лупулові престол, але, підбурений ним, подався у Валахію, де й загинув при облозі Сучавської фортеці. Загибель сина перекреслила плани Хмельницького на об’єднання в перспективі Війська Запорозького та Молдавського князівства.

Тепер варто було вирішувати, що робити із можливою турецькою протекцією. Генеральна рада з вирішення цього питання відбулася наприкінці червня — на початку липня 1653 р. і відхилила не лише умови турецької сторони щодо підданства, але й положення українсько-­турецького договору, який був укладений гетьманом та султаном.

Стамбулу відмовили не лише через надмірні вимоги Туреччини. Сучасні історики розглядають це як маневр української дипломатії. Він мав відволікти уряд Речі Посполитої від нового головного напряму зовнішньої політики Війська Запорозького — намагання отримати протекцію «православного володаря» — царя Московської держави. З іншого боку, вагання приймати чи відкидати протекцію Османів Хмельницький розглядав як такий собі засіб тиску на Росію з метою змусити її монарха ухвалити рішення «вступитися» за «одновірців» перед Польсь­кою Короною.

Ще з 1649 р. гетьман Хмельницький почав приймати від царя Олексія Михайловича «милостиве жалування» на потреби Війська Запорозького. За це російському монархові обіцялося «послуги наші рицарські... і голови наші покладати за твою царську величність проти всякого неприятеля християнського». Як уже згадувалось, Хмельницький вів листування із царем і в 1650 р. Але в 1651 р. почав особливо активно працювати в напрямі зближення з Московією. Тоді Хмель, очевидно, зрозумів усю безперспективність укладення взаємовигідного договору з королем Яном II Казимиром. Усвідомив і те, що обіцянки турецької та трансільванської сторін надати військо й політичну протекцію так і будуть залишатися обіцянками.

Протягом 1651—1652 рр. Московія і Військо Запорозьке повсякчас обмінювались посольствами й листувались. Посли радились і обговорювали умови, на яких Україна буде приймати протекцію московського царя. З українського боку вони були такими: російський монарх мав забезпечити військову допомогу проти «ляхів» й не «попускати віри нашої православної і церков східних в поругання», а у відповідь український гетьман буде вірно «служити» цареві.

Щоб цар не зволікав, гетьман успішно переконував його в серйозності українсько-турецьких переговорів, що тривали з початку 1653 р. і начебто мали завершитися прийняттям османської протекції. У квітні 1653 р. гетьманські посли про це саме так і заявили в Москві. Хмельницький писав до путивльського воєводи: «Не відійти мені від бусурманських невірних рук... приводить мені Бог бути слугою невірному царю». У жовтні 1653 р. був скликаний Земський собор, на якому постановили, що необхідно якомога швидше прийняти українців «під високу руку» царя, а то вони «піддадуться бусурманам». Сталося це