Адольфо Біой Касарес - Щоденник війни зі свиньми

— Хочеш сісти?

Машина пригальмувала на середині кварталу.

— Чого це раптом? Я просто дивлюся, і все. У наші дні не можна ґав ловити. Б’юся об заклад, ти не побачив, що біля водія сидить шпиг.

Вони перейшли дорогу й наблизилися до машини. У салоні плакала незнайома стара.

— Що могло з нею статися? — здивувався Відаль.

— Не втручайся.

— Бідолашна жінка.

— І потворна. Чого ти так осміхаєшся? Я не дивлюся на неї. Бо ще зурочить.

— Я вже піду, — відповів Відаль.

— Сьогодні ввечері граємо у Рея, — нагадав йому Джимі.

«Він правду каже, — подумав Відаль. — Дарма я дивився на цю баберу. Ніби не знаю, що життя завершується відчаєм».

Не доходячи до вулиці Сальґеро, Відаль зустрів сина.

— Яка удача, — завважив він.

— Не певен. Здається, ти зовсім не розумієш теперішніх настроїв.

Нерозв’язний конфлікт поколінь, подумав Відаль, проте заперечив сам собі: нічого подібного. В усьому винна ота лікарка-психолог — малому за повірницю й оракула, — а коли не вона, то Фаррелл і молодотурки. По правді, дон Ісідро вже й не намагався зрозуміти всі ті нісенітниці, які навалювалися на нього щогодини.

— Як матч? — поцікавився він, щоби змінити тему.

— Не питай. У наших де й дівся командний дух. Кроста розповідав, що їхня дисципліна — то вже міф. Вони тепер економістами поробилися: грошей би їм, грошей і ще раз грошей. Щовечора пиятика й жінки, напередодні матчу похапцем прибігають на стадіон, тренуються до знемоги, а потім грають, як сонні мухи. І всі дивуються, чого це від нашого великого національного футболу залишилася хіба сама тінь.

— Чи не тому, що старі гравці ні до чого вже не годяться?

— Геть ні до чого. Що ви знали тоді про командну роботу й тактику? Ти ж не будеш порівнювати егоїстичний футбол, де панують фіґлі-міґлі й сутий індивідуалізм, і нинішню гру, з науковою точністю вивірену в усьому своєму перебігу.

— Інциденти були?

— Трохи колотнечі на трибунах — так, нічого особливого, переважно зразковий порядок, усе культурно, публіка навіть знудилася.

— Слухай, поки я не забув. Баламут просив мене поговорити з тобою.

— Поговорити? Про що?

— Про його вставну щелепу. Чи зможе він якось іще повернути її?

— Я мушу ще й за нього заступатися? Ви всі подуріли. У мене й без того сутужне становище, а рідний батько добити хоче.

— Що сталося?

— Ти ще питаєш. Я не хотів нічого розповідати, щоб не тривожити, але знаєш, що кажуть?

— Що?

— Отой, який городину розвозить, і його посіпаки якось прознали, що ти сидів на горищі. Здається, вони розлючені.

Відаль нічого не відповів, щоб не дратувати сина, а передовсім — щоб той не пустився у свої догматичні розумування, які так шкодили їхнім стосункам. Мовчки вони дійшли до вулиці Паунеро. Відаль пригадував слова однієї сусідки, сказані, коли Ісідоріто був ще немовлям: «От би побачити вас колись: гулятимете разом — від гордощів аж надиматися будете».

— Не хочу тобі докучати, але ти знаєш, який Баламут, — настирний і безцеремонний.

— А ще дурний.

— Він не сам. Небіж за нього — у вогонь і в воду.

Ісідорітове обличчя побуріло, ніби чай, у який перелили молока. Повні губи вигнулися вниз у розпачливому жорстокому страху.

— Послухай, — промовив він, — і зрозумій якомога скоріше: знаєш, на кого зрештою вийдуть усі ці групи приборкання? Не створюй мені зайвої мороки, а краще — задля свого ж добра — навчися домовлятися з людьми і дай мені спокій. Моя теперішня доля й так незавидна.

— Добре, але ж Больйоло, дядько й небіж… якщо вони нападуться на мене…

— Зараз в усіх руки зв’язані, і в них також. Онде Кобилка — Антонія — така була запекла активістка, а тепер молиться, щоб на неї ніхто уваги не звернув. Небіж Больйоло сидітиме тихо бодай заради неї.

— У Антонії якась біда?

— Слухай, де ти живеш? Не знаєш навіть, що в доньї Далмасії виявили швидкоплинний атеросклероз?

— Бідна жінка.

— Бідні її внучки. У неї хвороба просувається ззовні всередину, зачепила якийсь там центр; тепер у ньому не виробляється те, що має, і жінка геть перетворилася на чоловіка. Якщо дівчат від неї