Олєґ Панфілов - Антирадянські історії

Дивно, але Путін почав відновлювати традиції радянського інформаційного тероризму, вважаючи, що зможе знову повернути у суспільство страх. Здебільшого йому це вдалося — пропаганда змогла переконати населення в існуванні ворогів. У Росію повернулися анонімки, колективні листи і репресивні закони. Громадська думка настільки довіряє Путіну, що телебачення і газети почали активну дискредитацію «ворогів народу». Телебачення показує незаконно записані сцени особистого життя, на вулицях висять білборди з портретами «ворогів народу», в поштові скриньки розносять листівки з «фактами» з життя небажаних Путіну політиків чи громадських діячів.

Потужність російської пропаганди використовується не лише всередині Росії, а й на пострадянському просторі, де люди здебільшого або говорять російською, або розуміють її. Методи і цілі ті самі — дискредитація. Часто з російського телебачення можна зрозуміти, на кого найближчим часом впаде гнів Путіна. Кілька переворотів у Киргизстані супроводжувалися інформаційними маніпуляціями, згодом, як тільки у програмі «Время» або в новинах НТВ починали лаяти чергового президента, було зрозуміло — невдовзі новий переворот. Остракізмові періодично піддають і друзів, задля профілактики. Щось не те сказав Лукашенко — і нудний голос коментатора НТВ чи РТР уже роз’яснював телеглядачам, наскільки «бацька» залежить від Росії. Просто ставили на місце.

Справжня інформаційна бійня починалася тоді, коли Путін уже не бачив іншого шляху, а шантаж і погрози вже не діяли. Як у випадку із Саакашвілі. Випускові редактори старалися в кожен випуск новин вставляти словосполучення «грузинський фашизм», і його періодичність, супроводжувана ретельно продуманим відеорядом, досягала ефекту дуже швидко. Соціологи починають фіксувати зміни у громадській думці, стверджуючи, що росіяни раптом за кілька тижнів почали вважати Грузію ворогом номер 2, після США.

Справжнім подарунком для російської пропаганди стали кадри, на яких Саакашвілі нервово покусує краватку. Встановлена в його кабінеті камера у дні війни в серпні 2008 року постійно передавала сигнал на супутник, але як ці кадри потрапили в ефір — велика загадка російських спецслужб. «Жрущий галстук Саакашвили» став героєм російського телебачення на кілька років. Ніхто не намагався розглядати краватку — наскільки вона був «з’їдена», чи ковтав шматки краватки Саакашвілі, але російська пропаганда досягла феноменального успіху. Такої уваги не приділяли нікому.

Тоді, в 2008 році, російська армія не досягла очікуваного успіху, не змогла захопити всю Грузію. Як і зараз в Україні, де «доблесні визволителі світу від фашизму» застрягли на невеликій території між Донецькою й Луганською областями. Як шість років тому про Грузію, так зараз росіяни побачили про Україну й українських політиків усе в усій красі — вони були «бандерівцями», «фашистами» і прихильниками напівміфічного «Правого сектору». Телебачення з наполегливістю штурмової авіації щодня скидає на глядачів чергову порцію дезінформації, демонструючи монтаж із кадрів, знятих не в Україні і навіть не цьогоріч.

Дивно, але здається, що російські пропагандисти вже не переймаються ні якістю інформації, ні відповідальністю — ефір заполонили всім, чим тільки можна опаскудити, оббрехати і дискредитувати нову українську владу. Російське телебачення стало еталоном хамства, а російські журналісти — найоплачуванішими у світі брехунами.

І раптом несподівано серед цього мороку брехні пробився голос невідомого футбольного вболівальника — чи то харківського, чи то дніпропетровського. Як у казці Ганса Крістіана Андерсена «Нове вбрання короля», з натовпу пролунало про голого короля. «Королю раптом стало ніяково. Йому і самому здавалося, що народ каже правду, але він подумав: «Все ж таки я мушу витримати цю всю процесію». І він продовжував виступати ще величніше, а камергери йшли і несли шлейф, якого насправді зовсім не було».

Казкарі, як відомо, завжди натякали слухачам на те, про що боязко було говорити. Але раптом з’являється герой — і все стає на свої місця. Треба тільки наважитися і крикнути. Напевно, багато людей, особливо там, куди ступав чобіт російського солдата, вигадували Путіну різні епітети, зокрема й нецензурні. Знайшлося тільки одне слово, що його сприйняли всі…

Боротися з російською пропагандою контрзаходами майже неможливо. Путін вкладає в гігантський механізм одурманення величезні гроші, вважаючи, що обдурені будуть такими завжди. Але в пропаганди є одна вада — вона не живе довго. Когось убиває, когось позбавляє глузду, але найздоровіша частина стає вільною. Треба лише комусь крикнути, розбудити сонну масу загіпнотизованих брехнею.

Так давнє необразливе монгольське слово, що означає статеву відмінність, спершу перетворилося на російський матюк, а нині у гасло боротьби з російським диктатором. За що Путін боровся — на те й напоровся. І вже шириться світом український новотвір…

У Липецькій області поховали 22-річного хлопчину, Діму Корольова. Загинув у Донецьку. Воював на боці сепаратистів. Мама Ольґа Корольова розповіла, чому її син потрапив в Україну. Як виявилося, він знайшов свою смерть в інтернеті, лаючись із прибічниками незалежності України, переписуючись із тими, хто шукав добровольців: «Крим, Південно-Східна Україна — це все наші, споконвічно російські землі, — писав їм Діма, — які були «віддані» свого часу Україні, що Україна — це штучно створена держава і що «бандерівці» повинні припинити гоніння на російськомовне населення південно-східних регіонів України, — згадує Ольґа. — На що ті відповідали приблизно в такому дусі: «Замовкни, москалю, це ви винні у всіх наших бідах!»»

Потім Ольґа Корольова розповіла кореспондентові «Комсомольской правды», що «Діма не міг залишатися байдужим до того, що творилося в Україні. Як тільки в листопаді минулого року почалася вся ця «заварушка» на Майдані, він намагався не пропускати жодної передачі, в якій висвітлювали події в Києві та інших українських містах. Він говорив, що якщо зараз не зупинити цих «бандерівців», які влаштували різанину в себе в країні, то вони доберуться і до Росії й убиватимуть наших людей».

На початку червня 2014 року в Липецькій області поховали чотирьох, в Ічкерії трьох, чотирьох в Інгушетії, кількох у Москві й Підмосков’ї, одного в Іваново. Судячи з уривчастих біографічних даних, це були люди різні за фахом, з різним досвідом, зокрема й військовою підготовкою. Більшість — цивільні люди без бойового досвіду. Деякі зовсім хлопчиська, як 22-річний Діма Корольов.

Зі всіх воєн за участю Росії на пострадянському просторі війна з Україною — найбільш «народна». Практично у