Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

— Не такі, — кивнув дарвенхардець, а тоді взяв лук, що до того спочивав, прихилений до столу. — Мені час. Ханно, ми з Бронем вважатимемо за честь, якщо Ви прийдете до нас завтра на вечерю. Тут не так часто бувають дарвенхардці, і нам цікаво послухати новини. Сьогодні ж ми маємо плановий огляд околиць, тож повернемось до села поночі.

— Я прийду, обов’язково.

Орій кивнув. Я поглянула зацікавлено на його почуттєвий ореол — але з-під невидимої для інших, а для мене чорної дарвенхардської броні не пробивалось навіть невеликого світіння.

Коли дарвенхардець пішов, Баско відкланявся і сказав, що має справи і мусить відійти. Ми залишились втрьох.

Я поглянула на Ханну і запитально підняла брови.

— Усе гаразд, — тихо мовила вона, явно не бажаючи говорити зайвого. — Як ваша прогулянка?

Я відвернулась від неї і подивилась у вікно, схрестивши на грудях руки.

Як наша прогулянка?

Я б не назвала це так.

Дивно, але в пановім домі я почувалася найкраще в цьому селі. Бо тільки-но виходила за межі маєтку і бачила чорні халупи та людей, які їх населяли, мене починало трусити і завдавало величезних зусиль не показувати цього Баскові. Я бачила, що з Тарасом діється те ж саме. Одного тільки разу дозволила собі відкритись почуттям зовні — і мене аж хитнуло від пітьми, що увірвалася до нутра. Вчора я була втомленою і пройшла село, не надто вглядаючись в обличчя за віконцями й тинами, але сьогодні, при світлі...

Там, у селі, в людей перемерзали кінцівки і вони харчувалися корінцями та сушенею, намагаючись економити крихітні запаси їжі, що лишились після збору урожаю. Пітьма, непроглядна пітьма холоду, болю, страху перед смертю, господарями, голодом та усім, що оточувало цих людей усе їхнє життя. Баско щось говорив про ліси навколо, про укріплення, які почнуть ремонтувати і покращувати навесні, бо стара огорожа довкола села вже геть немічна, про... про... я так багато прослухала. Намагалася хоча б зберігати спокійний вираз обличчя та час від часу кивати. Бачила, які тривожні погляди кидає на мене Тигран та як зблідла Либідь. Адже вона, схоже, теж уперше опинилась в метейському селі. Люди снували вулицями, щось роблячи, кудись ідучи — і я не розуміла, як ще ходять вони в тих подірявлених чоботах і в тих полатаних кожушинах та не замерзають на такому лютому морозі. Тигран вже бачив таке, адже він довго мандрував Метейським краєм, а от Либідь... дитина лісу й свободи. Для неї побачене було нестерпним. Як і для мене. Тоді я замкнула свідомість, не дозволяючи навалі почуттів проникати всередину, бо так можна було й збожеволіти. Не варто відчувати все. Поки що... не варто. Доки не навчусь захищати свій розум від таких емоцій.

А що вчитися мені ще потрібно, це я зрозуміла одразу ж. Це не Павутиння, де всі тільки те й робили, що допомагали мені. Тут немає Волі, здатної пояснити майже все на світі, тут так багато чужих знедолених людей... Єдине, що в мене ще є, — то це Книга та Кришталь Стожарів — скельце, яке допомагає її читати. Обидві цінні речі були сховані під матрац ліжка в кімнаті нагорі. Сховок такий собі, але однаково книга для всіх крім мене видається порожньою, тому навіть як її знайдуть, я зможу викрутитись. Я не прочитала ще й половини за ті місяці, що минули. Адже Кришталь Стожарів Ждан дав мені не так давно, а до того читання завдавало нестерпного болю очам.

Швидше б повернулися Всевлад та Златодара, аби ми рушили далі з цього нужденного села. До того ж Всевлад з його знаннями знатного белата теж не завадить в навчанні.

Пообіді я сказала, що хочу трохи перепочити. Тарас пішов слідом, а Ханна ще на якийсь час лишилася з господарями, ведучи якусь бесіду, аби не виглядало, що ми ходимо повсюди, не розлучаючись.

Я мовчки вказала на свої двері, коли ми піднялись нагору, і тільки коли зачинила їх зсередини, то полегшено розправила плечі.

— Ти бачив це? — спитала тихо, кивнувши на вулицю за вікном. Тарас кивнув.

— Я не знаю, що це за місце, але нам точно треба вирушати з цієї країни чимшвидше, — мовив він тихо.

— Я не зможу.

— Що? Це ж чому?

— Пообіцяла Жданові не полишати їх. До того ж... не впевнена, що такій, якою я стала, є місце в звичайному, не-магічному Львові, — всміхнулася, намагаючись не видаватись сумною. А тоді підійшла до Тараса і пригорнулась до нього. — Хоча, попри все, я трохи рада, що маю поряд когось, хто пам’ятає мене колишню.

Він поцілував мене в маківку.

— І я радий, що поряд. Знаєш, невимовно дивно не розуміти мови, якою усі говорять. Що сказав той дарвенхардець про мій слух?

— Майже правду, — усміхнулась я. — Що ти чуєш більше, ніж ми гадали, і, скоріш за все, це просто якесь відхилення і ти не розбираєш слів.

Художник тихо пирхнув. Бачити знайомі іскорки веселощів, що спалахнули в його очах, було і дивно, і потрібно в таку мить.

— Ну