Андрій Любомирович Войницький - Новини

— Вийди з-за стійки,— наказала вона йому.— І більше ніколи туди не лізь.

— Дорогуша, ми всьо оплатім,— втрутився хмільний Толік.

«Дорогуша» повернула свою виточену голівку з нелюдською пластикою, і на мить здалося, що її акуратний череп міг би крутнутися на всі триста шістдесят градусів. Вона роздивилася Толіка.

— Начальство в курсі, що ти тут у формі? — спитала вона в нього.

— Начальство, може, також десь тут,— відповів за Толіка Саша.

На щастя Нестор якраз кудись відійшов, і вона не помітила покраяну ножем барну стійку.

— Ходи обережно,— побажала вона Саші наостанок.— Тут нещодавно підлогу помили, дуже слизько.

І зникла так само миттєво, як і виникла.

— Хто це така? — прилинула до мене Марина з робленим переляком, скориставшись приводом. Я щось відповів, мацаючи її кістляву талію.

— Що за мегера? — поцікавилася у Саші Соня Купер.

— «Вегас» уже не торт,— відповів Саша філософськи.

З нашого боку барної стійки з’явився розстроєний Арман.

— Слухай, вигнали мене! — жалівся він Саші.— Старший бармен сказав — досвідос. По ходу, ота коза — вона новий адміністратор.

— Адміністратор тут Артур! — вигукнула Соня.

— Був Артур,— підтвердив Толік.

З’явився збуджений Нестор.

— Там клубна охорона товарить приятелів Моніки,— повідомив він.

— Обох?

— «Пітбулі»?

— Вони ж здорові хлопці...

— Ти не вписався?

— Я їх не знаю...— відповів Нестор розгублено.

— Справляться без нас,— додав похмурий Арман без впевненості в голосі.

— Наведи порядок, міліція! — підбурив я Толіка.

— Я не на службі,— він хильнув ще чарчину.— Це не мій район.

— Вони не справляться... Це ж «пітбулі»...

— Потрібна карательна дивізія...

— Або вогнепальна зброя,— підтвердив Саша.— Ходімо звідси, брати і сестри. Тут щось не дуже позитивно. Моя аура чорніє від цих рагулів.

І ми зірвалися. Не пам’ятаю, чи заплатив хтось за всю нашу випивку, але, мабуть, хтось таки заплатив, оскільки нас не переслідували. З туалету якраз вискочила Моніка з розчервонілим страждальницьким обличчям, неодноразово вимитим, але все ще вщент п’янючим.

— Ми йдемо! — сказали їй.

Вона сполохалась:

— Де мої хлопці?

Нестор глянув у бік. Арман промовчав. Я щось шепотів на вухо смішливій Марині, мацаючи її тіло. Толік пішов уперед, розштовхуючи гумовим кийком чужі ноги.

— Мабуть, вийшли перекурити...

Ми проштовхалися крізь водоверть спітнілих тіл (незнайомі хлопчики тягли до Саші руки, але він ігнорував усіх, стрімко крокуючи вперед), спустилися сходами, минули бугая в чорній футболці з написом «Security», який недобре на нас глянув, і нарешті викотилися на свіже повітря.

Вулиця зустріла нас бадьорою передсвітанковою мрякою. Могутнім подихом я зачерпнув у легені свіжість. Саша дістав цигарку. Моніка закричала.

...Її «байкери» не встигли далеко відповзти — валялися в почервонілому снігу за два-три кроки від виходу з «Вегаса». Один не рухався, а інший якраз став на карачки, хитаючись, мов п’яний. Він збирав сили для фінального ривка, але сил не вистачило, і він знову звалився в сніг, ревучи від болю. Перший був у своїй байкерській шкірянці, зараз заляпаній кров’ю, а інший взагалі без куртки, мабуть, не встиг забрати з гардеробу.

Моніка із жахом кинулася до них.

Ми зупинилися, наче вкопані. Я роздивлявся червоний орнамент на снігу, потім побачив обличчя першого «байкера» і на мить закляк — це було вже й не обличчя, а одна суцільна багряно-синя пухлина. Ніс, вочевидь, зламаний, з розбитого вщент рота, в якому тепер бракувало доброї половини зубів, тяглася бридка червона нитка, а очі повністю зникли під потворними гематомами. «Як же вони його...» — тільки й подумав я зі справжнісіньким жахом. Я чекав побачити по кілька синців, а хлопців обробили, наче на підпільному турнірі з боїв без правил... Треба викликати швидку... І мусорів також... Це ж тяжкі тілесні... Вони ж їх мало не повбивали, нарешті дійшло до мене.

Моніка вже якось піднімала на рівні ноги другого «байкера». З нашою допомогою їй це вдалося, і вона прихилила його до стіни. Він був майже такий самий, але все ж трохи ліпший, хоча з нього текла юшка, він ледве тримався вертикально. За такий короткий час — ми навіть напитися не встигли — з цими двома рослими і, на перший погляд, кремезними хлопцями зробили якесь жахіття, їх просто розмололи в кашу.