Лідія Віріна - Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь

перед строєм поясниш, що не міг відірватися від книжки

«Психологія і космос». Один з авторів — Юрій Гагарін! Прикипів

до книжки, відкривши першу сторінку: «Свій підпис на

друкарській верстці перший космонавт поставив 25 березня 1968

року, а ще через день його не стало». Підсумок багатьох

роздумів улюбленого героя землян... Співзвучне собі знаходить

Володя чи не на кожній сторінці. Йдеться про взаємини людини з

технікою, людини з часом, а насамперед про взаємини людини з

людьми. І наводяться серед інших цікавих висловлювань слова

Арістотеля: «Дружба — найнеобхідніше для життя».

Перед тим по-новому замислитись про дружбу Володю змусив...

Кліффорд Саймак. Інтерес хлопця до фантастики — з шкільних

років. Зрадів, натрапивши в журналі «Смена» на оповідання

відомого американського фантаста. Воно коротеньке, назва

проста, без химерних загадок: «Друг у домі». Але зразу

починаються загадки.

Старий фермер в заростях ліщини біля дому зустрів небачену

істоту: не людина, не тварина, не рослина. Ближче до рослин, схожа на стеблину квітки. Правда, замість пелюстків — торочки

з... черв’яків. Бридко виглядає істота. Але така самотня, приречена. Фермер здолав огиду: «Зроблю для тебе все, що

зможу». Та гість загинув. Однак там, де фермер його поховав, невдовзі з’явилась точнісінько така ж істота.

Всі срібні долари, зібрані за довге життя, єдине своє

багатство, фермер віддає, щоб зробити літальний апарат. Гість

повертається в міжзоряні світи. На прощання довірливо

дотикається до людської руки. Сумує гість: «У безодні Всесвіту

тоскно без друга. Хтозна, коли пощастить здобути іншого?..»

Для чого потрапила на Землю така неоковирна, але розумна і

незлостива істота? Раніше насамперед це зацікавило б Володю

Правика. Зараз людська доля схвилювала хлопця куди більше, ніж

фантастичний сюжет.

І доля Землі. Згадався роман Івана Єфремова «Туманність

Андромеди», хижі зарості чорних маків, які вкрили поспіль

міста, ліси, гори прекрасної планети Зірди. Підсилена радіація

вбила життя на планеті. А чи не може трапитися таке із зіркою, посланцем якої є гість, трохи схожий на стеблину квітки? Чи не

загрожують такі незнані сили Землі?

— Розумієш, досі не спадало на думку нічого подібного,—

довіряється товаришеві: — А зараз подумалося: пророкування

фантастів — це ж їхні передбачення. Ні, не вірю, що Земля може

загинути. Але як людям передбачити небезпеку? Як взагалі

випередити час? Юрій Гагарін тридцять чотири роки прожив, Землю з космосу побачив і став першим з розвідників Всесвіту в

двадцять сім. Ми лише на вісім років молодші.

— Міркуєш, як і тобі в космос потрапити? — жартує Микиткін.

Правик серйозний:

— Міркую, що добре б більше встигнути. Михайло Миколайович

Підколзін радить: «Поспішайте, не кваплячись». Навчитися б

так...

Правик повертається до книжки Юрія Гагаріна:

— Слухай, Володю, Гагарін у вас, в Саратовському

індустріальному технікумі навчався, до аероклубу вступив, уперше злетів у небо. І біля Волги, точнісінько на тому самому

місці, з космосу приземлився. Тоді світ про нього почув. А

раніше? Невже нічим, зовсім нічим не відзначився? Вдома, в

школі вам про це не розповідали?

Те, що не за книжками, за життям хоче зрозуміти товариш, цікавить і Микитку. Людина народжується з високими, видатними

рисами чи стає гідною високої, виняткової мети?

12

квітня 1961 року, коли космічний корабель «Восток»

здійснив посадку біля волзького колгоспу «Ленинский путь», саратовці назвали Юрія Гагаріна найпочеснішим із земляків. Але

вдома, на Волзі, Володя Микиткін і таке чув: у саратовському

аероклубі завагалися напередодні випуску: чи вийде льотчик з

Юрія Гагаріна? Командир повітряної ланки, мабуть, належав до

тих, хто спритно розв’язує які завгодно сумніви єдиним шляхом: забороною. Вирішив заборонити юнакові складати іспити, закрити

йому дальший шлях у височину.

— Чому?! — перепитав вражений Правик.

— Казали, буцімто у курсанта Гагаріна не бездоганно виходили

посадки...

До Правика повернулася усмішка:

Як у нас з тобою не виходить зразкове приземлення з

навчальної башти?!

Де б ти не перебував — на стройовому плацу, біля навчальної

пожежної частини, в спортивному містечку,— звідси видно

навчальну башту. «Жарівня», де розпалюють вогонь, щоб віч-на-

віч з ним зустрітися,— неподалік від неї. Ось він, ворог. А

башта — то людські життя, народне і особисте майно, взагалі

все, що маєш захищати від ворога. Попервах Володі Правику, що

таке собі уявляв, навіть прикро було: невисока навчальна

башта. Чотири поверхи. Могла б бути недосяжнішою, щоб було

цікавіше мірятися з нею вмінням і силою. Її захищаєш, але вона

ж готує тобі чимало перешкод. Сходи, охоплені димом, вікна, крізь які рветься полум’я, обвалені стелі, провалена

підлога...

Так, його уява досить чітко все це малювала. Та от з гурту

старшокурсників, які оточили тренера з пожежно-спортивної

підготовки, чути: «Ти не зумів сьогодні своєчасно перейти з

горизонтального бігу на вертикальний!» І Володя розгублено

блимає очима. Що воно таке,— вертикальний біг?

Це тільки перша загадка, їх буде безліч, а відгадувати

доведеться не за книжкою, а на тій самій (яка ж вона

височенна, сил нема!) навчальній башті.

Пожежно-стройова підготовка. Слабосилим Володя себе не

вважав, з вдячністю згадував перекладку-саморобку на

чорнобильському пустирі. М’язи є. Проте пересвідчувався на

кожному кроці, як це мало — сама фізична сила.

Для оцінки «задовільно» треба пройти стометрівку за тридцять

три секунди. Ось що треба встигнути, якщо хочеш бути хоча б

середнячком. Через двадцять три метри після старту — паркан,

два метри заввишки. Перестрибнеш — і далі. Через п’ять метрів

на землі лежатимуть пожежні рукави, схопиш під одну і другу

пахву, пробігаєш бум, з’єднуєш рукави; і перед тобою вже

розгалуження — приєднуй до нього рукави, підхоплюй з землі

ствол, одягай на рукав. Фініш. Тридцять три секунди. Стрімкі

дії, стрімкий біг. Інакше не встигнеш навіть на трієчку.

Швидкість. Але не квапливість! Спробуй отак, як радить майор

Підколзін: поспішаючи, не квапитись. Спробуй один раз — не

вийде. Не вийде, мабуть, і вдруге, і втретє. Потрібні не

спроби, а праця. Азбучна істина? На власній практиці треба

видобути її.

Після стометрівки — башта. Вправа з драбиною. Із землі

підхопив штурмівку, бігцем метрів тридцять, ноша в десять

кілограмів тобі не заважає, бо це не ноша, а твоя зброя.

Попереду — башта, тобто умовний об’єкт. Штурмівку, ті самі

десять кілограмів, закидаєш у вікно другого поверху, сам туди

догори по ній, звідти — на третій, на четвертий. Руки, ноги

тремтять, запаморочується голова, призвичаюйся, вниз поглядів

не кидай. Про те, що ти десь високо зараз, забудь. Узагалі

забудь про себе, інакше не зможеш нічого, навіть просто

видертися догори. А тобі ж треба до четвертого поверху збігати