Рей Бредбері - Пограймося в отруту!

совісті гробокопача, і силу-силенну можливих ускладнень для смертельних справ. За цих обставин, чи ти готовий до довгих років судових процесів?

— Я готовий, — вигукнув гробар і затну вся.

— Чоловіче добрий, — озвався Рікардо, — минулого вечора ти дав мені невеличку пораду, яку я зараз переадресовую тобі. Я не кажу тобі, як чинити з померлими. То ти своєю чергою не вказуй мені, як бути з живими. Твоя влада не поширюється за цвинтарні ворота. За ними — вже мої громадяни, мовчазні, чи ні. Отож…

Рікардо востаннє поплескав виструнчену фігуру по лунких порожніх грудях. З її нутра відлупив удар серця — гучний і тремкий удар, від якого гробар здригнувся.

— Я офіційно оголошую цю річ несправжньою, лялькою, а не мумією. Ми тільки втрачаємо час. Ходімо звідси, громадянине гробарю! Повертайся до своїх володінь! Добраніч, Філомено, діти. О, Філомено, кузино моя!

— А що буде з цим, що буде з ним? — з безнадією в голосі запитав гробар.

— Що вам хвилюватись? — спитав Рікардо. — Ця річ нікуди не подінеться. Нехай лишається тут, якщо ви дотримуєтеся закону. Воно ж не тікає? Ні. То добраніч нарешті, добраніч!

Двері захряснулись. Гості зникли, перш ніж Філомена подячно звела руку.

У темряві вона підійшла і поставила свічку біля ніг високої висушеної солом’яно-рудої тиші. Тепер це гробниця, подумалось їй, так, гробниця. Вона запалила свічку.

— Не бійтеся, дітки, — промурмотіла вона. — А зараз спіть. Спіть…

Спершу влігся Філеп, за ним полягали й решта, а насамкінець і сама Філомена лягла на ткану підстилку й укрилася тонкою ковдрою при світлі єдиної свічки; її думки, які вона снувала у свідомості, перш ніж заснути, були довгими, мовби нескінченні дні, які призвели до того, що станеться завтра. На ранок, думала вона, автобуси з туристами загуркочуть на дорогах, тоді Філеп побіжить до них і розказуватиме про це місце. А біля дверей поставлю вказівник із написом: «Музей — 30 сентаво». І туристи прийдуть, бо цвинтар — на пагорбі, а ми перші на їхньому шляху, ми в долині, простягни тільки руку — легко дістатись. І одного дня за гроші цих туристів вони зможуть полатати покрівлю, купити великі мішки кукурудзяного борошна, навіть мандаринів — так, мандаринів для дітей! А може, колись вони всі поїдуть до Мехіко до великої школи, і все через те, що трапилося цієї ночі.

Бо Хуан Діаз справді вдома, подумала вона. Він тут, чекає на тих, хто прийде на нього поглянути. А біля його ніг поставлю глека, до якого туристи кидатимуть гроші, ті гроші, які сам Хуан Діаз так важко намагався заробити все життя…

Хуан. Вона розплющила очі. Довкола неї клубочилася пара від дитячого дихання. Хуане, ти бачиш? Ти знаєш? Чи справді розумієш? Ти пробачаєш, Хуане, ти пробачаєш?

Вогник свічки заблимав.

Вона склепила повіки. Вона побачила посмішку Хуана Діаза. І чи то була посмішка, яку наклала на його вуста смерть, чи нова усмішка, яку вона йому дарувала чи сама уявила — хтозна. Досить того, що вона відчувала його присутність — він виструнчився під стіною сам-один, озираючи й захищаючи їх, гордий за них, аж до світанку.

Далеко у безіменному місті загавкав пес.

Тільки гробар, який не склепив очей на цвинтарі, почув його.

Усміхнені люди

Найяскравішою рисою будинку було відчуття тиші. Коли містер Ґреппін увійшов крізь парадні двері, проолієна безмовність прочинилася й захряснулася за ним, наче сон, наближений до досконалості гумовими прокладками та змащеними петлями — щось повільне і нематеріальне. Подвійний килим у коридорі, який він сам нещодавно постелив, поглинав кожен відгомін його руху. А коли вітер пізніми вечорами тряс дім, жоден карниз не гримів і не тремтіли розсохлі рами. Містер Ґреппін сам перевіряв віконниці. Двері-ширми — міцно зачинено на міцні гачки, а пічка не гуркотіла, а видихала тихі струмені тепла, що неслися трубами опалювальної системи та ледь-ледь ворушили манжети його штанів, поки він стояв і відігрівався після холодного вечора.

Вимірявши тишу надзвичайно тонким звуковловлювальним механізмом, що знаходивсь у його крихітних вухах, чоловік вдоволено кивнув, бо тиша виявилася цілковитою і непорушною. Раніше траплялися ночі, коли поміж стінами бігали щури, тому довелося почаклувати над мишоловками та отруєною їжею, аж доки дім не замовк. Навіть дідусів годинник спинився: мідний маятник непорушно звисав у своїй кедровій труні зі скляним віком.

Вони чекали на нього в їдальні.

Він слухав. Від них ні звуку. Добре. Навіть чудово. Нарешті вони навчилися шанувати тишу. Тобі довелося навчити їх — і результат того вартий: за обіднім столом ніхто не брязкає ні ножем, ані виделкою. Містер Ґреппін зняв товсті сірі рукавиці, позбувся холодного панцира пальта та застиг у передпокої, вагаючись між нетерпінням і непевністю… обмірковуючи те, що треба буде зробити.

Скупий на рухи містер Ґреппін зі звичною впевненістю пройшов до їдальні. Там на нього чекали четверо. Всі вони нерухомо сиділи за столом — ні пари з уст. Ніщо не збурювало тиші, окрім його ледь чутних кроків по товстому килиму.

Погляд, як завжди, інстинктивно впав на жінку на чільному місці. Проходячи повз, містер Ґреппін похитав пальцем біля її щоки. Вона навіть не кліпнула.

Тітка Роуз виструнчилася по той бік столу. Цікаво, а якщо звідкись з-під стелі полетить вниз малесенька порошинка, чи простежить вона за її рухом? Чи досі її очі з холодною, скляною точністю обертаються в розбитій впадині? А якщо порошинка впаде на вологу поверхню ока? Воно здригнеться? Чи напружаться м’язи, щоби стулити повіки?

Ні.

Рука тітки Роуз лежала на столі, наче ще один столовий прибор — рідкісний, тонкий, старовинний і тьмяний. Її груди ховалися в складках мереживної сорочки.

Під столом її тонкі, як патички, ноги в туфлях на високих підборах ховалися у футлярі сукні. Здавалося, її ноги закінчувалися на лінії спідниці, і тому вона скидалася на манекен з універмагу, вощаний і байдужий. Певно, її рухи також повнилися вощаною загальмованістю, а почуттів та реакції в ній було не більше, ніж в опудала.

Ось так сиділа тітка Роуз і дивилася прямо на Ґреппіна. Той видавив з себе смішок і зневажливо ляснув у долоні — навколо верхньої губи жінки з’явилися перші натяки на порошняні вусики!

— Добрий вечір, тітонько Роуз, — вклонився він. — Добрий вечір, дядьку Діміті, — граційно промовив.

«Жодного, жодного слова, — він підняв руку. — Ані слова від вас».

— І вам добрий вечір, кузино Ліло та кузене Семе, — вклонився він знову.

Ліла сиділа ліворуч від нього, і її волосся скидалося на золоті ошурки з мідного виливанця. Навпроти сидів Сем, і