Олег Коцарев - Люди в гніздах

кожну руїну, яка прийняла на себе роковані йому удари. Принька автоматично готувала їсти, відпустивши нарешті міцний канат, що тримала всі ті дні. І якби тепер запитали, де її чоловік, навіть не зразу б зорієнтувалася.

Романич став непростим. Просто так він уже б навіть по воду через дорогу не пішов, ні-ні-ні. Тепер він спершу легесенько привідчиняв фиртку, непомітно визирав на вулицю й оцінював диспозицію. Лише як нікого не було, рішуче брав відро та хазяйським кроком перетинав вулицю, чіпляв його до ланцюга і запускав геть у підземний космос. Відро сміялось, поки не сягало води.

Вертався та знову торкався рідних дерев. Щось підв’язував.

— Отахто-вот!

Не любив відчинених дверей у хаті. Злився, як хтось їх забуде й кине чи як гойдатиме туди-сюди.

— Не гутай двері! Тикше!

Мугикав нові почуті у мандрах пісні. На Му-у-у-уромско-ой доро-о-ожке! Але перед сном усе-таки надавав перевагу старій добрій Сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю! Уважно й недовірливо дивився на дружинині трави та слухав її замовляння. Хоч ніколи не сумнівався, що саме вони дозволили йому повернутися сюди та знову тут сидіти в тихому безпечному приміщенні. Не сумнівався, але й не казав уголос. Голос завжди міг здичавіти та піти геть шаленим непрогнозованим галопом.

a. Добрий Романич ходить і ніжно роздивляється дерева в саду.

b. Поганий Романич ляскає дружину по губах, щоб багато не балакала за столом.

c. Скажений Романич цілує на Максимовій кручі однокласницю своєї доньки, і все в шию, в шию, в шию.

d. Нестерпний Романич зникає кудись на кілька років.

е. Дбайливий Романич вимикає жижу, щоб не заважала онуку спати на печі.

А донька, Шура, що зуміла пару років тому вчасно відбігти від хлібної черги перед падінням бомби, тепер пішла в Тітчин на роботу, стала там перукаркою і трохи цим пишається. Сьогодні вона стригла молодого і майже зовсім не пораненого ветерана Вітька Коцарева. Так смішно — він записаний на монументі в сквері полеглим, а насправді живий-живісінький і навіть кличе гулять. Завтра вони разом готуватимуть сцену будинку культури до вистави «Наталка Полтавка».

— Твой предвіщаєть зрак мні жизнь дража-а-айшу!

Шура переконана: як і мати, Принька, вона все бачить наперед. І майбутній син їй наснився не просто так. Машиніст. У білій сорочці. Тільки одне неясно — чого це він потім вийшов зі свого паровоза, а вся сорочка — у кольорових плямах? Мов ушанована кольоровими птахами.

ЧАСТИНА П'ЯТА,
у якій керівні органи не змогли навести лад
Прикаспійський сюрреалізм

#Абакумови

1

 СРСР, РСФРР

[1945 р.]

Поки Вадим Абакумов, син білогвардійського офіцера, жертви сифілісу, банально воював із Фінляндією та з Німеччиною (зокрема, й у Відні, ах, звісно ж, у Відні!), доля вишукувала для нього вишуканіше заняття. Бо ж ну що це таке. Однаково, нудно, як невисоке сонечко осені, так майже кожен може. Не раз перекручувалася наново рулетка, зворушливо і незграбно, але міцно сплетена із зайвих гілок дерева життя. Ось! Нарешті воно!

Із війни він приїхав до одного з містечок Донбасу. Замість розбитих мишачих заводських корпусів у стилі конструктивізму, ніби приплющених сонячним тиском, тут починали зводити нові, з натяком на барокові крученики. Перед заводом висаджували дерева. Відновили пам’ятник Сталіну, і він стояв у такій прострації, що подальші спокій і незрушність не викликали сумніву. Каміння, дерева, залізні труби, перші таємні щілини парканів задоволено позіхали: попереду рівно шістдесят дев’ять років мирного життя. Маленький принишклий світ серед безмежних діагоналей степових пагорбів обіцяв, що тут можна буде наїстися, подрімати й дочекатися наступного дня. Чим і займався Вадим Абакумов, поки його не викликали.

— У вас найкращі характеристики, товаришу Абакумов! Походження, звісно, не зовсім, але тут ви й маєте шанс іще раз довести, що народ і партія, — співробітниця міськвиконкому потерла око, ніби боялася заснути просто зараз, — не даремно вам повірили.

— Готовий до роботи! — потер він око й собі, замислившись, чи не був це акт підлабузництва, з одного боку, та чи не був це акт знущання — з другого.

— Ось передали документи на вас, — вона пробігла пальцем по столу, натякаючи на довгу дорогу, а він простежив маршрут, — поїдете ви, значиться, до… — вона задумалася над назвою, хотіла озирнутись, але на стіні все ще не повісили карти Радянського Союзу, такої, як була в її попередньому міськвиконкомі, — поїдете фактично до Каспійського моря й очолите там колгосп. У вас є досвід керування колгоспом?

— Немає. Тільки керування п’ятьма солдатами.

— О, ну вже щось, значить, не вперше заміж. Колгосп там у занепаді, планів не виконують, є прояви ворожої ідеології та навіть агітації, і все через те, що там живуть виселені ще п’ятнадцять років тому з чорноземних районів країни куркулі та підкуркульники. Наскільки я розумію (вам іще на місці пояснять детальніше), наведення порядку, і в плані ідеології, і в плані практичному, якраз буде вашою основною роботою.

Волга впадає в Каспійське море. Ця фраза була тим єдиним, що твердо знали про Каспій усі мешканці Радянського Союзу. Але дорогою до села Караташ Вадя не бачив ані моря, ані Волги. Лише степи, бездоріжжя й рідкісні поселення. Поселення вирізнялися тим, що сюди майже не долинула хвиля війни, тому все було більш-менш цілим. Це відверто дивувало після України, ба навіть було підозрілим.

Назва Караташ із якоїсь тюркської мови перекладалася як «Чорний камінь», але жодного каміння тут не було. Не було й тюрків — суцільні переселенці з України та півдня Росії.

— Ой-ой-ой, — бідкалася секретарка, що, здається, єдина лишилася з усього начальства колгоспу, — нам тут так тяжко, так усі справи запущені, так ми вас чекали.

На другий день у колгоспну контору не з’явився просто ніхто. Це перетворило низеньку видовжену будівлю на справжній твір сюрреалізму, а Абакумова, відповідно,