Кемерон Докі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

class="p1">— А ти певна, що це необхідно? — спитала Люсіль. — Я так не люблю комусь нав’язуватися!

— Це не нав’язування, ні, це — необхідність, — уже вкотре запевняла бабцю Фібі. — До того ж нам буде дуже приємно приймати вас у себе, — додала вона, зображуючи на обличчі якомога привітнішу посмішку.

Переконати Люсіль Маршалл, що після виходу зі шпиталю найкраще для неї — завітати до Холівелл Менор, виявилося навіть складніше, аніж переконати в цьому Пейдж і Пайпер. Але Фібі не бачила іншої можливості гарантувати безпеку Люсіль. Звичайно ж, вона розуміла, що приїзд міс Маршалл матиме певні ускладнення. Але, тим не менше, не було кращого способу захистити її. І зберегти її життя.

Після довгих умовлянь Фібі вдалося-таки переконати сестер у власній правоті. Зрештою, захист невинних і непорочних був їхнім головним завданням. До того ж, якщо Вільям і (як потайки сподівалася Фібі) його поплічник таки насміляться заявитися до Холівелл Менор, щоб поквитатися з Люсіль, їй з сестрами вдасться вбити двох зайців одним пострілом. Таким чином, переїхавши до них, Люсіль матиме найнадійніший захист, а Вільям та компанія змушені будуть вибратися зі схованки — і потрапити просто в «обійми» чаклунок, які на них з нетерпінням чекатимуть.

А поки що Фібі мала якось виманити Люсіль з її шпитальної кімнати.

— Послухайте, міс Маршалл, — сказала вона, поставивши на підлогу величезний букет квітів від містера Зануди. — Я розумію, що ми знайомі лише кілька днів, тож не можемо сказати, що добре одна одну знаємо. Але ви були зі мною дуже відверті. Ви розповіли мені те, що нікому й ніколи не розповідали. Тож дозвольте тепер й мені бути відвертою з вами.

Вона схвильовано зітхнула і поглянула на Люсіль впритул.

— Я впевнена, що ви у небезпеці й упевнена, що мені не треба довго пояснювати вам чому. Як це не дивно, але виявилося, що ми мали рацію. Зло випустили на свободу. Рано чи пізно його жертвою можете стати ви.

— Тим більше, мені не можна до вас їхати, — відразу ж знайшлася Люсіль. — Бо тоді в небезпеці опинитеся й ви. Хіба ж ви не казали мені, що ваша старша сестра має дитину?

— Ми з сестрами здатні захистити себе, повірте, — відповіла Фібі. — Більше того: ми здатні захистити й вас. Я можу вам, звичайно ж, пояснити причину своєї впевненості, але, якщо чесно, мені б не хотілося цього робити. — 3 цими словами Фібі нахилилася і лагідно взяла Люсіль за руку. — Колись ви мені вже довірилися. І я прошу вас довіритися мені знову. Їдьмо до нас, Люсіль.

— Не знаю, їй-богу не знаю, — відповіла міс Маршалл. Зітхнувши, вона сіла на край ліжка. — Усе життя я намагалася триматися подалі від людей. Повірте, це була не просто примха, це, на моє переконання, був єдиний спосіб обмежити розповсюдження того зла, яке покликали до життя Вільям та Донован. А тепер ви кажете, що мої зусилля пропали надаремне, і просите поставити вас та ваших сестер під загрозу, втягнути в цю історію.

— Ваші зусилля не пропали надаремне, — заперечила Фібі. — Це був мужній і сміливий крок з вашого боку, Люсіль. Крок, який, я певна, дався вам дуже непросто і за який ви заплатили дуже високу ціну — особистим життям. Але зараз настав час зробити ще один крок — у протилежний бік. Уникати людей, щоб їх захистити, — тепер це не допоможе. Зло вирвалося на волю, і я впевнена, що рано чи пізно воно прийде до вас, щоб помститися. Розумію, я говорю жахливі речі, але це правда.

— Тож, ви хочете, щоб я зробила мішенню зла ще й вас із сестрами, так?

— Ні, не так, — швидко відповіла Фібі. — Просто я намагаюся переконати вас, що зараз мішенню зла є ви, тож дозвольте захистити вас. Якби я не була впевнена у нашій здатності вас захистити, я б не вмовляла переїхати до нас.

Люсіль замовкла.

— Отже, ви хочете, щоб я була приманкою, так? — нарешті спитала вона.

— У певному сенсі — так, якщо до цього дійде, — зізналася Фібі.

Люсіль підвелася.

— І чому ви мені відразу цього не сказали? — спитала вона. — Збираймося. Їдьмо.

— З Пейдж ви вже знайомі, — сказала Фібі трохи згодом. — А це моя старша сестра — Пайпер та її малюк Ваят.

— Дуже рада з вами познайомитися, — сказала Люсіль. — І дуже вдячна вам за те, що запросили мене погостити.

Зі шпиталю вони ненадовго заїхали до помешкання Люсіль, де бабця взяла деякі речі. Фібі була здивована її вибором житла. Якби вона трохи задумалася — а думати про це у неї часу не було — то припустила б, що сама Люсіль мешкала в оселі на кшталт Будинку з фресками, тільки менших розмірів: це мав бути старий і солідний вікторіанський особняк, оточений, як і належить, високим цегляним муром, порослим плющем.

Виявилося, що Люсіль мешкала у квартирі на горішньому поверсі фешенебельного хмарочоса. Квартира була облаштована сучасно і практично. Стіни між книжковими шафами прикрашали фотографії — як чорно-білі, так і кольорові — зроблені у всіх куточках світу. Фібі відзначила, що у шафах було повно книг про подорожі: путівники, альбоми, подорожні спогади. Але ніде не було видно художніх книжок чи картин.

З квартири око милував прекрасний краєвид — майже на всі триста шістдесят градусів. Поки Люсіль пакувала свої речі у валізу, Фібі стояла посеред вітальні й, повільно обертаючись, просто дивилася навкруги.

— Я сама так постійно робила, коли тільки перебралася сюди, — зауважила Люсіль, повертаючись до вітальні. Поклавши маленьку валізку на кушетку, вона підійшла до Фібі та стала поруч. — Принаймні один раз на день. Я й досі інколи так роблю. Дійсно, я вирішила усамітнитися від світу, але це не означало, що я втратила до нього інтерес. Навпаки: мені хотілося побачити якомога більше.

— І вам це добре вдалося, мушу визнати, — зауважила Фібі, вказуючи на книжки та фотографії.

Якусь мить Люсіль мовчала, уставивши погляд у вікно.

— Я зробила те, що могла, те, що вважала за потрібне, — нарешті заговорила вона. — І якби ви знали мою маму, якби бачили, що з нею сталося після знайомства з Вільямом Ланкастером… — Голос її затремтів. — Інколи мені здається, що він таки переміг. Вона не змогла забути того, що їй довелося пережити. Пам’ять про ті події переслідувала її решту життя. А в мене… в мене вселився страх.

— Це — цілком природно, — запевнила її Фібі.

— Було б також цілком природно, якби з часом мені вдалося цей страх подолати, — відверто