Михайло Михайлович Коцюбинський - Fata Morgana

Маланка мало не пробi кричала, щоб швидше дiлили. Всiм поясняли, водили на тiк, на обори, радились, на що ужити будинки.

- Тут би варто школу зробити, - говорив Прокiп.

Але Гуща йшов далi.

- Школу маємо вже, зробiм краще народний унiверситет.

Люди приставали на все, на школу й на унiверситет. Нехай навчаються люди, не все ж панам.

Панас Кандзюба дививсь на поле, що простяглось од ворiт i упиралося в небо, i все зiтхав. Йому було досадно, що пан утiк, що вiн не побачить "пана у постолах".

А по полю вiчно блукали якiсь фiгури i чорнiли на сiрому небi. То нетерплячi мiряли поле, щоб дiзнатись, скiльки прийдеться на душу.

Маланка, закасавши спiдницю та вся зiгнувшись, мов чапля, переставляла ноги по глеюватiй рiллi.

***

Хома смiявся i погано смiявся.

- Стережете панське добро? Ха-ха! Пильнуйте, пильнуйте, щоб не пропало. Подякує пан, як поверне назад. Аякже…

Зеленкуватi очi скакали в нього, як жаби понад болотом.

- Вiн дума один iз другим, що як пан втiк, то вже й пропав. Якраз! Такий не згине. Нажене козакiв повне село та й шусть у теплу хату. Спасибi вам, люди, що зберегли. На твоїй спинi запише подяку. Нi, коли хочеш робити, то роби так, щоб вiн не мав охоти вертати, щоб йому пустка смердiла. Викури димом i вогнем… Зрiвняй усе з землею, щоб було голе наче долоня…

Хома тицяв грубим пальцем в долоню.

- О!.. Як долоня.

Тi, що їм снились панськi корови, завiдськi гуси та iнше добро, ловили Хомине слово.

Бо таки правда. Коли б не вигадував Гуща, в них усе було б так само, як у людей. Ще чи дiлитимуть землю, чи нi, хто його знає, а тимчасом яка користь людям?

Андрiй здiймав скалiчену руку.

- Де ж правда? Нам таке роблять, а ми ж що їм за те?

I поглядав на гуральню. Його дратувало, що вона ще стоїть, гордо пiдiйма комин i бурха безжурно димом, наче смiється.

- Пан втiк, а панича Льольо на насiння лишили. Нехай курить, пане добродзею, горiлку. Хе-хе!

Хома сердито сапав.

- Атож. Так i буде стояти, що з нею зробиш?

Ну, Хома знав, що зробити. В нього справа коротка:

- Спалити.

I те "спалити" як вiтер свистiло у нього в зубах. Було чудо, що гуральня досi стояла. Тiльки мулила очi. Скрiзь по селах покiнчили з панами, скрiзь димились руїни, а тут - гуральня. Куди не глянеш - вона. То комин упаде в око, то дим, як чорний кудлатий змiй, трiпоче в повiтрi. По ночах гуде свисток та горять вiкна, як вовчi очi, i все так само, як досi, наче нiчого не сталось. Що за мара? Тепер мужиче право, не панське. Скрiзь погромили панiв, та й так минулось. Навiть стороннi смiються. Коли б не Прокiп, не Гуща - давно зробили б кiнець. А панич Льольо? Яка користь од нього? Як ссав народну кров, так буде i далi ссати. Андрiя скривдив, невже чекати, поки i другим так само буде?

Андрiй усiм жалiвся, але тепер його рука зробилась гаслом.

- Дивiться, що роблять з нами в гуральнi!

Його брали за руку i уважно роздивлялись безпальчий цурпалок, наче бачили вперше.

Панський пастух вештався скрiзь, i скрiзь, де вiн з'являвся, його зеленi очi ворушили народ.

Навiть прихильникiв Гущi.

- Хiба ми гiршi за других?

***

В середу знали, що се буде в четвер. Хома ходив од хати до хати…

- Як вдарять у дзвони - виходь. Хто не вийде, буду палити.

Вiн був рiшучий; видко було, що вiн не жартує.

Пiзно свiтилось проти п'ятницi свiтло, як в великодну нiч. Люди мовчки готували сокири, кiлки, залiзнi лопати. Дитячi очi стежили з печi за кожним рухом старших.

Часом, коли лопата задзвенiла, зачеплена кимсь, або впав лом, усi жахались. Що, вже? Серед напруження й тишi часом раптом здригалось повiтря, немов од дзвонiв.

- Тс! Тихо!!

Прислухались i, не вiрячи самi собi, одхиляли сiнешнi дверi або висували голови за порiг. Холодна дрiбненька мряка сiялась з неба. Було вогко, непривiтно i тихо. Здавалось - кiнця сьому не буде. Нехай би вже врештi подали знак, коли се неминуче. А може, Хома збрехав, налякався i нiчого не буде? Верталися в хати, блукали з кутка в куток i ще раз обдивлялись наготовлену зброю.

Однак дзвони несподiвано впали. Мiдь струснула осiнню мряку i розсипалась по всiх кутках. Нарештi! Всiм стало легше. Виходили з хат, збивались в купи i поспiшали. Збудженi раптом з холодного сну, дзвони хрипло кричали i гнали вперед вузлуватi фiгури, покрученi непомiрною працею, сю в одно злиту з пiтьмою масу важких лантухуватих тiл, скривлених нiг, твердих, як довбнi, рук.

Перед гуральнею юрба спинилась. Великий мурований дiм, де жив панич Льольо та мiстилась контора, важко сiрiв на чорному небi, холодний, погаслий, i тiльки одно вiкно тьмяно свiтилось, як око напiводкрите. Зате гуральня нахабно смiялась рядом червоних вiкон i гордо пахкала димом.

Хома ходив мiж людьми, ще нерiшучий, наче не знав, з чого почати. А бiля дому був уже рух. Хтось бiг пiд стiною, злазив на сходи, i чутно було, як гримнули дверi. Потому вiкно погасло i знов засвiтилось. Дзвони хилитали дрiбненьку мряку, бились i розривались, а в пiтьмi драглiла юрма. Раптом одчинилися дверi i звiдти почулось тривожне.

- Хто там? Чого вам треба?

Се панич Льольо… се Льольо…

- Чого вам треба?

Хома оддiлився од юрми.

- Ага! Се ти? Нам тебе й треба. Ходи сюди! - i погано налаяв.

Маленька, самотня на сiрiй стiнi фiгура Льольо подалась назад.

- Не пiдходь. Буду стрiляти.

I зараз пiд будинком блиснув наче сiрник вогонь, сухо трiснуло щось i розкололо важким розкотом нiч.

Юрма завмерла й осiла. Сполоханий.дух заколотився на мент в порожнiх грудях. Але Хома його пiдняв.

- Го-го! вiн ще стрiляє! Бий його… бий!.

Те "бий" опекло тiло, як пуга, пiдняло ноги i погнало без тями вперед, в руховi тiл, у вiддиху грудей, в натиску сили, що раптом збудилась з дрiмоти, як пiд кригою будиться рiчка.

Темнi сiни застогнали од тупоту нiг, i пiд вагою тiла, збитого в купу, двигтiли сходи.

Де Льольо? Нiхто не знав. Чи вiн ще тут, чи, може, втiк, чи його б'ють, чи тiльки ловлять. Тiло налягало на тiло i ззаду чуло на собi гарячий вiддих, що гнав наперед. Перед дверима зробився тиск, а знизу все напирали. Дверi були замкненi. Хома бив в