Анатолій Наумович Рибаков - Постріл

25

З цирку вони доїхали до Арбатської площі на «Аннушці» (так називали москвичі трамвай «А») і по Арбату пішли пішки.

Шнира й Паштет побігли вперед. Миша й Валентин Валентинович повільно простували вулицею.

Від зустрічі з Елен Миша чекав іншого. Чого саме — не знав. Ішов з надією. Якою — теж не міг сказати.

Дівчинка, до якої ще рік тому він був поблажливий, тепер була поблажлива до нього — думка, образлива для юнака, котрий вважає себе мужчиною.

Заглиблення в особисте Миша завжди розцінював як обкрадання суспільного. Тепер цій формулі було завдано удару: думка про Елен не полишала його.

— Цирк — прекрасне видовисько, — говорив між тим Валентин Валентинович, — але багато в чому перебільшує. Ефекту досягають маніпуляціями, глядач сприймає їх за щиру правду. На манежі чоловіки здаються Аполлонами, жінки — Афродітами, а за лаштунками… Таке розчарування… Я не кажу про Елен Буш, вона справді красуня, це робить честь вашому вподобанню.

— Чому моєму? — спохмурнів Миша.

— Мені здалося, що у вас до неї особливе ставлення…

Миша зупинився, визивно спитав:

— Як ви смієте так говорити? Яке, власне, вам діло?

Вони стояли один проти одного.

Гаразд, стерпимо, візьмемо себе в руки, він покарає Мишу, коли викраде Елен, отоді цей ідейний хлопчик поскаче. Усьому свій час.

— Перепрошую, Мишо, я поводився як хам, визнаю. Але злого умислу не було, повірте. Я ставлюсь до вас якнайкраще, якнайдоброзичливіше. А за панібратство ще раз перепрошую.

Вони рушили далі. Миша похмуро мовчав.

— Ви гніваєтесь, — мовив Валентин Валентинович, — ви маєте рацію. У вашому віці це трепетно, серйозно, а ми, старики, — скоти й циніки. Мені соромно за себе, повірте… Хочете поїхати зі мною на перегони? — раптом запитав він.

— Мене це не приваблює.

— Шкода. Коні — моя пристрасть. У цьому я дещо тямлю. Гравець! Атож, граю в тоталізатор. Це ганебно, я знаю, за азартну гру в тоталізатор виключають з партії, але я безпартійний, більше того, я обиватель. Уявіть собі! Обиватель також ганебно, але в кожного своя доля. Ви комсомолець, ідейний хлопець, а я рядовий радслужбовець, одержую невеликий оклад, мізерні проценти…

— Усі люди живуть на зарплату.

Валентин Валентинович глянув скоса на Мишу. Хлопчик повчає. Що ж, продовжимо комедію.

— Розумієте, Мишо, люблю добре пожити. В мене примітивні потреби. Добре жити — теж примітивна потреба, чи не так?

Миша знизав плечима. Його викликають на розмову, а він не хоче розмови — цей чоловік для нього чужий, що він йому доводитиме?!

Не дочекавшись відповіді, Навроцький вів далі:

— Авжеж, люблю добре пожити. Ви спитаєте як? Відповідаю: конячки виручають. Я не просто гравець, я щасливий гравець.

Його сміх гучно пролунав у тиші нічної вулиці.

— Так, Мишо, я щасливий гравець, ось хто я такий. Я знаю, я вам не подобаюсь, і ось бачите: роблю все, щоб сподобатися ще менше. Дурна вдача! Замість того щоб здобути ваші симпатії, я, навпаки, поглиблюю ваші антипатії. До речі, — раптом запитав він, — чого я вам не подобаюсь?

Його базікання дратувало Мишу, він відчував приховане знущання й сухо відказав:

— Яка різниця? Мені, наприклад, байдуже, подобаюсь я вам чи ні.

— Ви не зважаєте на думку інших людей?

— Зважати на думку інших людей зовсім не означає всім подобатися.

— І все ж я вам не подобаюсь, признайтеся! — наполягав Навроцький.

— Атож, не подобаєтесь.

— За що саме, цікаво знати?

— Ви одержали вагон мануфактури. Пам'ятаєте, я допомагав штовхати цей вагон?

— Звісно, пам'ятаю.

— Зимін наказав затримати цей вагон, але вагон відправили, а Зиміну сказали, що не встигли затримати.

— Хто сказав?

— Комірник Панфілов.

— А я при чому?

— Ви разом з Панфіловим і Красавцевим обдурили Зиміна.

— Ой Мишо, Мишо, — посміхнувся Навроцький, — і по таких речах у вас складається думка про людей?! Хочете знати правду? Так, усе зроблено з мого відома. Більше того — на мою вимогу. Міркуйте самі. Я ледь-ледь роздобув мануфактуру, оббив десятки порогів, вирвав сотні резолюцій. Нарешті мені видали товар, я його оплатив, одержав залізничний вагон, також, між іншим, не без зусиль, телеграфував у Батумі, що відвантажую товар. І раптом, в останню мить, Зимін наказує затримати вагон, мабуть, для того, щоб передати його іншому агентові, можливо, більш наполегливому або більш знайомому. А я мав починати все спочатку, знову чекати місяць чи два. Який же я після цього постачальник? Лопух, йолоп і нездара.

Вони проходили повз темні, але знайомі вітрини. Миша мовчав. У міркуваннях Навроцького була своя логіка. Втім, логіка була і в міркуваннях Панфілова. Чужа логіка. Валентин Валентинович правив своє:

— Уявіть: ви директор швейної фабрики, чекаєте вагон мануфактури, інакше фабрика не може працювати. А ваш уповноважений, тюхтій, бовдур проґавив цей вагон, уступив його невідь-кому і фабрика повинна зупинитися. Триматимете ви такого уповноваженого?

— Може, ви захищали інтереси свого підприємства, — сказав Миша. — А Красавцев? Панфілов?

Вони стояли в дворі, в глибокому темному колодязі, створеному корпусами будинку. Кілька вікон ще світилися.

Валентин Валентинович розвів руками:

— Про Красавцева нічого не знаю.

Не хоче говорити про Красавцева. Але ж зустрічався з ним у ресторані. Все бреше, все вигадує.

— А Панфілов? Чого Панфілов захищав інтереси вашого підприємства, а не виконав наказ свого інженера?

— Я повинен відповідати за якогось там Панфілова?

— Ви з ним вступили в оборудку, дали хабара. Він хабарник, а ви хабародавач.

Удар був точний. Прямолінійність цих хлопчиків може бути небезпечна.

Обдумуючи кожне слово, Валентин Валентинович проказав:

— Хабара я йому не давав. Просто Панфілов не хотів зайвої тяганини і мав, між іншим, рацію: затримка спричинила б багато ускладнень — простій вагона, штраф, неустойку тощо… Але припустімо, суто теоретично, що я дав Панфілову п'ятірку, десятку; припустімо, дав. Ну й що? Адже мануфактуру я одержую не для себе, а для державного підприємства.

— Це не грошове, а моральне питання, — заперечив Миша. — За десятку людина продає честь і совість.

— Та нічого я йому не давав! — закричав Навроцький. — Ви помиляєтесь!

— Я нічого не стверджую, — відповів Миша, — не бачив і тому не стверджую. Ви мене спитали: чого ви мені не подобаєтесь, я вам відповів.

Валентин Валентинович задумливо проказав:

— З такими принципами, з такою прямолінійністю вам важко буде жити, Мишо…

У нічній тиші глухо, але близько й виразно пролунав постріл.

— Ви чули? — Валентин Валентинович обернувся в той бік, звідки пролунав постріл.

— Схоже на постріл, може, пугач?.. — сказав Миша.

— Ні, не пугач, — занепокоєно мовив Валентин Валентинович, — це не пугач!

Миша показав на під'їзд Зиміних: