Еріх Марія Ремарк - Час жити і час помирати

Він був дуже стомлений. Стомились не тільки очі й ноги — це була інша втома, значно глибша. Цілий день він ходив містом і все розпитував, а наслідків майже ніяких, його батьки не мали родичів, а з сусідів мало хто лишився.

Бетхер мав рацію: це було наче зачароване коло. Люди боялись гестапо й мовчали, а коли хтось що-небудь і чув, то відсилав Гребера до інших, а ті знову ж таки нічого не знали.

Він піднявся по сходах. У коридорі було темно. Медичний радник жив на другому поверсі. Гребер був із цим чоловіком, мало знайомий, але знав, що той часто лікував його матір. Можливо, вона заходила до нього і залишила свою нову адресу.

Йому відчинила літня жінка з якимсь невиразним обличчям.

— Крузє? — перепитала вона. — Вам потрібен доктор Крузе?

— Так.

Жінка мовчки окинула його поглядом. Проте з порога не зійшла і до квартири його не впустила.

— Він дома? — нетерпляче спитав Гребер.

Жінка не відповіла. Здавалося, вона прислухається до того, що діється внизу.

— Ви на прийом? — поцікавилась.

— Ні, в приватній справі.

— В приватній?

— Так, у приватній. Ви дружина Крузе?

— Хай господь милує!

Гребер здивовано втупився в жінку. За день йому довелося побачити багато чого: і обережність, і зненависть, і хитрість. Але це було щось нове.

— Послухайте, — промовив він, — я не знаю, що тут у вас діється, та це, зрештою, мене й не обходить. Мені треба побалакати з доктором Крузе, і більше нічого. Розумієте?

— Крузе тут більше не живе! — несподівано голосно заявила жінка — неприязно, вороже.

— Але ж ось його прізвище! — І Гребер показав на мідну табличку на дверях.

— її треба було вже давно зняги.

— Але ж вона залишилась. Може, тут лишився і хто-небудь із його сім’ї?

Жінка мовчала. Греберові це обридло. Він уже зібрався був послати її під три чорти, коли раптом почув, як десь у квартирі відчинилися двері. Смуга світла впала з кімнати в темний передпокій.

— Це до мене? — запитав голос.

— Так, — відповів Гребер навмання. — Мені потрібно поговорити з ким-небудь, хто знайомий з медичним радником Крузе. Але це, здається, не дуже просто.

— Я — Елізабет Крузе.

Гребер перевів погляд на жінку з невиразним обличчям. Та відступила з дверей і зайшла в квартиру.

— Забагато світла, — просичала вона, проходячи повз освітлену кімнату. — Наказано ощадити електричну енергію!

Гребер все ще стояв біля входу. Дівчина років двадцяти перейшла смугу світла, наче річку. Якусь мить він бачив великі дуги брів, темні очі і коси з червонуватим полиском, які живими хвилями спадали на плечі. Потім вона пірнула в напівморок передпокою і раптом постала перед ним.

— Мій батько більше не практикує,— сказала вона.

— Я прийшов не лікуватися. Мені треба дещо спитати.

Вираз обличчя дівчини змінився. Вона трохи повернула голову, немовби хотіла переконатися, чи жінка вже пішла. Потім квапно розчинила двері навстіж.

— Заходьте, — шепнула вона.

Він зайшов слідом за нею до кімнати, з якої падало світло. Вона обернулась і подивилась на нього допитливим, пильним поглядом. її очі були вже не темні, а сірі, прозорі.

— А я вас знаю, — промовила вона. — Адже раніше ви вчилися в гімназії?

— Так. Мене звати Ернст Гребер.

Тепер і він пригадав її. Вона була тоді худенькою дівчинкою з великими очима і пишним волоссям. Мати її рано померла, і дівчині довелося переїхати до рідних в інше місто.

— Боже мій, Елізабет! — вигукнув він. — А я тебе не впізнав.

— Минуло ж, мабуть, сім чи й вісім років відтоді, як ми бачились востаннє. Ти дуже змінився.

— Ти також.

Вони стояли одне навпроти одного.

— Що тут, власне, сталося? — запитав Гребер. — Тебе охороняють, наче генерала.

Елізабет Крузе усміхнулася коротко і гірко.

— Не як генерала, а як полонену.

— Що? Чому раптом? Хіба твій батько…

Вона поквапно зробила застережливий жест.

— Зажди! — шепнула самими губами і пройшла повз нього до столу, на якому стояв грамофон. Поставила пластинку. Залунав Гогенфрідб'ерзький марш.

— Ось так, — сказала вона, — Тепер можеш говорити далі.

Гребер дивився на неї, нічого не розуміючи.

Бетхер, очевидно, таки мав радію, коли говорив, що майже кожен у цьому місті божевільний.

— Що це означає? — спитав він. — Зупини нарешті грамофон! Мені остогидли марші. Скажи краще, що тут діється. Чому це ти полонена?

Елізабет підійшла до нього.

— Жінка підслуховує під дверима. Вона донощиця. Тому я й завела грамофон. — Дівчина стояла перед ним, і раптом він почув її гарячий подих. — Що з моїм батьком? Ти що-небудь про нього знаєш?

— Я? Нічого. Я лише хотів у нього дещо спитати. А що з ним?

— То ти нічого не знаєш?

— Ні. Я хотів у нього спитати, чи не знає він адреси моєї матері. Мої батьки пропали безвісти.

— І все?

Гребер здивовано глянув на Елізабет.

— З мене цілком досить і цього, — відповів нарешті.

Напруження на її обличчі зникло.

— Твоя правда, — промовила вона стомлено. — А я думала, ти приніс якусь звістку від батька.

— А що з ним?

— Він у концтаборі. Вже чотири місяці. Хтось доніс на нього. Коли ти сказав, що прийшов щось спитати, я подумала: ти приніс від нього звістку.

— Я б тобі відразу про це сказав.

Елізабет похитала головою.

— Ні. Якби ти щось дізнався таємно, ти мусив би поводитися з обережністю.

«Обережність, — подумав Гребер. — Цілий день я тільки й чую це слово». Гогенфрідберзький марш настирливо гримів далі.

— Може, ми його все ж таки зупинимо? — запропонував Гребер.

— Так. А для тебе буде краще, якщо ти звідси підеш. Я ж тобі казала, які в нас справи.

— Я не донощик, — розсердився Гребер, — Що то за жінка? Це вона донесла на батька?

Елізабет зняла з пластинки голку, але грамофон не вимикала. Диск безшумно обертався далі. Тишу порушило завивання сирени.

— Тривога! — прошепотіла дівчина. — Знову тривога!

Хтось загрюкав у двері.

— Вимкніть світло! Все це через вас. Завжди у вас море світла!

Гребер відчинив двері.

— Що — через нас?

Жінка була вже в протилежному кінці передпокою. Вона крикнула щось і зникла. Елізабет зняла Грєберо-ву руку з дверей і зачинила їх.

— Що це за сатана в спідниці? — спитав він. — Як ця відьма сюди потрапила?

— її до мене підселили. Ущільнення. Я ще повинна радіти, що мені залишили хоч цю кімнату.

За дверима знову почулося тупотіння, крики жінки, дитячий плач. Завивання сирени стало гучнішим. Елізабет взяла плащ і одягнула його.

— Треба йти в бомбосховище.

— Ми ще маємо досить часу. Чому ти не поміняєш квартири? Жити