В. Домонтович - Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]

class="p1">Ще їхали. Довго їхали. Далеко їхали. Вузенькі вулички, вузенькі одноповерхові з палісадниками будинки, паркани, за парканами пахощі квітів та акацій, притрушені курявою. Темніло. В розчинених освітлених вікнах будинків було видно, як за столами сидять люди й п'ють чай абож їдять кавуни, як усе лагідно й спокійно. Комаха заздрив їм. Похитуючись у фаетоні, що рипів і колисався, Комаха міркував.

Що робити? Блукати без кінця й краю по незнайомих вулицях невідомого міста з майдану на майдан, з містка на місток, повз якісь садки й пустки? Яке безглуздя!

Комаха прокляв день і хвилину, коли в нього з'явилась думка виїхати з дому. Краще духота, краще спека, ніж оці нікчемні, даремні блукання в розгубленій ніяковості розірваних і сумнівних думок.

Вихід знайшов візник. Певне, йому теж обридло тинятись невідомо куди й невідомо навіщо. Ще гаразд, коли б сідок був ущент п'яний, тоді б безглуздість блукань була зрозуміла, а то людина нібито цілком твереза і в окулярах! Візник почав турбуватися: з п'яним усе просто, але з тверезим?

Він запропонував:

— Може, ви хочете переночувати й вам потрібний готель? Так я можу повезти вас у чудесний, дешевий з садком готель, тихий, спокійний. Усі відповідальні робітники там спиняються, коли приїздять до нас із Москви, з Харкова чи з Києва!

— Везіть!

Було трохи інакше: не готель, а мебльовані кімнати, не кімнати, а, власне, кімнатка, маленький будиночок, де можна було переночувати в кімнаті з вузенькою канапкою, зі столиком, укритим скатертиною, з трюмом, де двері в сусідню кімнату не зачинялися зовсім.

Лишившися сам, Комаха ліг на канапу й стомлено потягнувся. Як з'ясувати, де він? Вийти на вулицю й запитати, в якому він місті? Його вважатимуть за божевільного. Досить з нього цих безглуздих розмов з візником, коли він казав йому про Петроградську вулицю. Добре, що все це кінчилось гаразд. Хоч хто зна, чи не повідомить він у міліції про підозрілого сідока?

Тривога пройняла Комаху. Тоді він здумав: вийти на вулицю, розшукати газетний кіоск і спитати місцеву газету.

Він вийшов на вулицю, він знайшов кіоск, він спитав місцеву газету, але йому відповіли, що газета виходить тільки двічі на тиждень.

— То нічого, дайте мені стару.

— На жаль, не маю.

Комаха повернувся до своєї кімнати виснаженим і стомленим. Він не хотів рухатись. Лежачи, він заплющив очі, тоді зненацька якимсь раптовим зусиллям пам'яті його осяяло: він в Могилеві. І квитка він брав до Могилева, і в могилівському поїзді він їхав, а в дорозі якось поплуталось одне з одним, змішалося, злилося, забулося, і Могилів показався Кам'янцем, ніби й справді він не Комаха, а плутаний і путаний лябораторний гомункулюс, що губиться й губить, що живе в уявлених абстракціях, витівками нещоденних розгубленостей.

Другого ж дня вранці Комаха, напоєний гіркою прикрістю своєї невдалої мандрівки, вирушив з Могилева назад до Києва. У своїй кімнаті, у сталій звичайній обстанові, він почував себе певніше.

Розділ 9

В Доктора Серафікуса була одна вада, яка пригнічувала його й від якої він ніколи не міг звільнитись. З нього була вперта й працьовита людина. І це йому шкодило. За подробицями втрачалося ціле.

У своїх наукових дослідах він імпонував ретельною поважністю свого наукового апарату, розмірами й кількістю скупчених приміток. Кожне слово в своїй статті, монографії, розвідці він стверджував низкою бібліографічних довідок. Те, що він стверджував, він обґрунтовував. Він не висловлював необґрунтованих тверджень. Кожна висловлена фраза тягла за собою тягар бібліографічних нагромаджень.

Його ерудиція викликала подив, але ерудитні накопичення в примітках були потрібні, хіба, може, для нього самого, щоб ствердити собі самому свою наукову сумлінність як дослідника.

Примітки були прапором його наукових студій. Примітки виправдували сенс його розвідок. Здавалось, він писав статті не для того, щоб розробити яку-небудь наукову проблему, а тільки для того, щоб, деталізуючи, тішити себе накопиченням приміток. Комаха як учений існував у примітках.

Щодо цього, то Комаха не відрізнявся від своїх колеґ, бо їх наукова діяльність була так само не більше, як тільки приміткою до науки.

Всю повноту своєї ерудиції наукові робітники вкладали в верблюжу терплячість праці над примітками. Коментаторство ставало ідеалом дослідження. Текст розпорошувався. Він продовжував існувати тільки як формальний привід для призбирування приміток. Поважність наукового досліду визначалась дріб'язковістю досліджуваної теми. Дослідники набували собі авторитету, публікуючи листи Віктора Білозерського до Миколи Макарова, досліджуючи українського філософа Василя Довговича, трактуючи питання про «хто» і «що» в порівняльно-мовознавчому аспекті, тлумачачи темні місця в «Слові о полку Ігоревім» абож підносячи питання про потребу досліджувати вплив Євангелії й Св. Письма в новій літературі.

Ми описуємо Комаху таким, яким він був у другій половині 20-их років, отже, саме за тих часів, коли, після хаосу й безладдя світової й громадянської воєн, життя, здавалось, увійшло нарешті в стале річище. Бурхливі хвилі життєвого моря втихомирились, і поверхня простяглася рівна, блискуча, осяяна лагідною тишею соняшних променів НЕПу. В цій усталеній налагодженості життя гіпертрофія дрібниць, репутацій, постатей, невиправданих претенсій, необґрунтованих ілюзій сприймалась як суттєва конечність, як логічний висновок з наявного становища речей.

Люди тішили себе ілюзією своєї власної самодостатности.

В переважній, якщо не цілковитій більшості, майже всі вони прийшли в місто з села. Осівши в місті, вони так або інакше урбанізувались. Але і в місті побут старосвітських батюшок і матушок вони вважали за остаточно довершену форму ідеального життя, урбанізацію цього побуту вони розцінювали як правдиве признання часу. Ніхто з них не дивився далі паркана у дворі свого будинку, розташованого в одному з затишних закутків ярів Гоголівської або Турґєнєвської вулиць.

Вони працювали, жили, купували килими, меблі, валюту, будинки, пишались один перед одним ситцем і шовком на оправах своїх книжок. Сергій Єфремов справив собі теплу бекешу з сірим смушковим коміром і таку ж смушкову шапку. Григорій Іваниця на гонорар, одержаний од Вукопспілки за підручник зі шкільної граматики, купив на Фундуклеївській двоповерховий будинок, що колись належав професорові Образцову. Микола Плевако носився з проєктом видати повну збірку творів Ганни Барвінок. М. Новицький не перший рік працював над мочемордами. Олександер Білецький, на спілку з Плеваком, з краяних ножицями сторінок зшивав чергові серійні томи грубих хрестоматій. Сергій Пилипенко, як провідну постать в літературі, проклямував Биковця. Биковець був миршавий, метушливий і малописьменний. Михайло Сергійович Грушевський оточував себе в будинку на вулиці Короленка 35 плеядою власних Биковців. Зеров перекладав «Кримські сонети» А. Міцкєвіча, Рильський в Романівці — «Пана Тадеуша». Павло Тичина селянам зі свого села подарував трактора. Довженко фільмував квітучі яблуні, небо, трактори, землю. «Сяйво» процвітало. Павло