Мирослав Іванович Дочинець - Вічник

до них головки рогозу, молоді горіхи, накопане коріння, кору, мох, лишайники. Вимочував, товк у ступці, викидав волокна, зливав воду, лишаючи сіру кашку. Вона підсихала і ставала мукою, з якої я випікав крихкі коржі. Дійшов, що майже всі коренеплоди бур'янів їстівні після простої обробки. Я недовго варив їх – кілька хвилин і клав у яму під ватрою. Нагортав гарячого попелу і лишав так доти, доки вони не стануть м'якими і не вивітриться гіркота. І то було навіть смачно. Так чи інак, а иншого для столу я не мав.

Я купався в травах, як у п'яному сні, просякаючи і сам їх п'янкими пахощами. Збираючи свої благенькі злаки, попасом збирав і лічне зілля. Зі сволоків моєї кучі звисала низка пахливих снопиків і китиць. Раз у раз відщипував віхтик і варив собі пійло для кріпости...

Та що б я не чинив, нашорошував вухо на дальшу скалу з потайними лабетами. Звідти тягнув легітний вітрець – се добре, худібка завітрить звабну смолу і злакомиться. Перші камінці під ногами були вже облизані. Я й сам щоразу тягся до камінної мастики – вона злагіднювала нутрощі, повнила сили. З одної глини ми ліплені – двоногі й чотириногі, і в глині шукаємо живильні соки для життя.

А по небесній пелені писали блискавиці, кресали громи між грудастими верхами і зсипали на хащі тріскучі дощі, тверді й холодні, як град. В темному хмаровинні, підсвічений скалками грімниць, крехтав й ухав чорний ліс. Вітрила крон гуділи, поривалися в різі боки, та, затиснуті горами, нікуди не відпливали. Їх котвиці навіки закорінені в сю віковічну твердь.

Літо випало посушливе, і зливам я радів. З великої водою вертала на вольні грища риба, прибивало хмиз, обчухані потоком дощечки. Дощ виганяв червів з-під землі і винаджував слимаків. Дощ змивав мої сліди, і в сила-петельки частіше попадала живність. Дощ давав перепочинок. Тому дощів я чекав не менше, ніж грав. Вода завжди щось приносить і щось забирає.

І сталося. Як зараз чую: промите вечірнє безголосся протяв пожадливий крик вороння. Так вони ґвалтують лише на палу здобич. І я понісся, купаючись у росах, до свого чорторию. Так і є: над ямою зяяла діра, а на споді конав, зранений кілками, здоровенний сірий цап. Вожак, він першим ступив на небезпечну тропу. Серце моє стугоніло гучніше за його. Одним штриком я добив рогатого калічку. Мусив принести мотуззя, аби витягти тушу з ями. Сплів волок, допровадив до двору. Над кривавим слідом сердито тріщали ворони.

Коло потоку я поклав свою жертву на камінь і звернувся до свого серця:

«Тою ж силою, що повалила тебе, сильний звіре, я теж колись буду стятий і відданий комусь на поживу. Той же закон, що віддав тебе в мої руки, колись віддасть і мене в ще могутніші руки. Бо й ти і я – ми лише питомий порох вічного коловороту життя».

Я бенкетував – було з чим. Не пропала жодна мездрина, ані ворсина. Частину м'яса засолив, частину закоптив. Кістки дробив, перетирав камінням і підсипав у свою муку. З одного рога зробив сільницю, з другого – пугар для пиття. Висушені ратиці годилися для рихлення землі. З шлунка вийшла добра торбочка. Міхур розтягнув на п'яльцях і замурував у віконницю замість скла. Бо слюду я так і не знайшов. Вичинену шкуру я не став доточувати до свого пушного лахману. Зшив з неї просторий і довгий лайбик. У холодні ночі одягав його хутром до тіла, а вдень вивертав. Ще й на гостроверху шапку стало матеріалу. Така одежина не мокла і в дощ. Тепер міг обходитися без сорочки й ногавиць.

Я ставав добувачем, учився сьому щоденно. Скривавлені кілки витягнув і пустив за водою. Набив свіжі, обкурив яму зіллям, настелив нову заманку згори. Якщо кози прийшли сюди раз, прийдуть і вдруге. Клич ласощів переб'є полохливу вдачу.

Моє ловецьке ґаздівство служило справно. Загніздилася удача, припаси росли. Можна було віддати полуденну часину єдиній тут любій забаві – вандрувати очима у хмарах. Ся небесна людність не знала спочину, як і земна. Пролітала на легких крилах, мрійно застигала, протирала небове скло пухким вереттям, громадила білі храми, виганяла на голубу пашу кучеряві стада, сіяла і збирала тучну бавовну, а головне – несподівано ліпила на цілий небовид рідні знайомі лиця, що поволи вивітрювалися з моєї пам'яти.

... Дві радости, підпираючи одна одну, цвіли тої весни в моєму серці – близька матура і Терка. Старий Драг перед іспитами мав зі мною бесіду. Косуючи, як яструб, олов'яним оком, зазвідав:

«По гімназії куди просишся: до мене в економію чи у вищі школи?»

Я вибрав університет.

«Вольному воля, спасенному рай», – зронив він потеплілим голосом.

А до Терки щосуботи несли мене через чотири села крила, а коло неї м'якнули на віск і стікали до її білих, як гусята, ніжок. Я брав у свої руки дороге личко, теж біле й матове, і холодив ним свій розпашілий вид. Дивна природа жінки, яку без пам'яти любиш: коли тебе спалює жага, вона освіжає; коли на серці ледок – зігріває; коли всихає в сумнівах душа – вона наповнює її тихою ніжністю. Я готовий згодитися з Платоном, що люблячі серця відшуковують одне в одному свою подібність, любов є не що инше, як спілка розділених часток єдиної колись істоти.

Я любив, моє серце готове було розпукнутися від повноти любови. Я губився, розмивався в ній. Я не володав почуттями, вони правили мною, роблячи мене слабим, уразливим, сліпим. Я не розумів Терку, коли вона з лукавим сумом шепотіла мені:

«Не будеш ти мій, хлопче. Не будеш».

«Чому так кажеш, солоданько?»

«Бо вижу: цілий світ полощеться в твоїх очах, а не мій закутень».

«Ти мій світ, любко».

«Я в зіницях лише твоїх, а за ними – довгий світ без мене».

«Що ти видиш там?»

«Вижу гори, ліси, моря і ріки. Ріки води і ріки крови.

І ріки людей, що переходять через тебе, і ти переходиш через них».

«Та ти, зозулько, ворожка».

«Всі дівки ворожки, коли люблять. По чотири ока мають. Одну пару – для плачу, другу – для милування. По чотири руки, аби милого сліди до себе пригрібати. По чотири ноги, аби від чужих утікати і до свого прибиватися. По два серця. Одне для людей, друге – для суженого».

«То де моє серденько?» – шукав я дрижачими губами тепле яблуко під сорочиною.

І от стрів я одної