Герман Гессе - Сіддхартха

розуму. І тоді ті цікаві сміялися і говорили про те, як же безглуздо і легковірно все ж таки люди, мовляв, розпускають отакі несосвітенні чутки.

Роки минали, і жоден із перевізників їх не лічив. А якось до річки прибились ченці — послідовники й учні Гаутами, Будди; ченці попросили переправити їх на другий берег і розповіли Васудеві і Сіддхартсі, що поспішають вернутися до свого Вчителя, бо розлетілася звістка, нібито він, Величний, лежить хворий на божій постелі і скоро помре своєю останньою людською смертю й засягне спасіння. А невдовзі прийшов новий гурт ченців, а потім іще один, і не тільки в ченців, а й у решти мандрівників тільки й розмов було, що про Гаутаму та про його недалеку вже смерть. І звідусіль, із усіх боків сті- калися, мов на військовий похід чи коронування царя, юрби, і, як ото, бува, докупи сповзається мурашва, так і люди — плавом пливли, наче з волі чарівника, туди, де Величний ждав смерті, де лихо страшне мало статись, де Будда, великий Довершений світу, мав увійти в сіяння.

Багато про що передумав Сіддхартха в ці передсмертні дні мудреця, великого Вчителя, чий голос наставляв народи, пробуджував сотні тисяч поснулих, чий голос слухав колись і він, Сіддхартха, да чий святий образ дивився колись із благоговінням і він. Тепло згадав Сіддхартха й про себе, побачив перед очима свій шлях довершеності, з усмішкою пригадав слова, що з ними колись, іще юнаком, звернувся до нього, Величного. Були то слова, як йому здавалося, горді й не на літа розважливі, і тепер вони викликали в нього усмішку. Давно вже не відчував він стіни між собою та Гаутамою, чиє вчення, однак, прийняти тоді не зміг. Ні, той хто шукав істинно, хто істинно хоче знайти, жодного вчення не прийме. Але той, хто знайшов, той схвалить будь-яке вчення, будь-який шлях, будь-яку мету, його вже ніщо не відокремлює від усіх отих тисяч інших, що живуть у вічному, що вдихають божественне.

Багато людей потяглося вже до вмирущого Будди. І ось одного з цих днів зібралась до нього й Камала, колись найчарівніша із куртизанок. Давно відійшла вже вона від колишнього життя, подарувала свій гай ченцям Гаутами, пристала до вчення, зробилася другом і добродійницею прочан. Почувши про те, що Гаутама при смерті, Камала вирушила з малим Сіддхартхою, сином, у дорогу — пішки, в простій одежі. Йшли вони понад річкою, але хлопченя дуже скоро стомилось, почало вередувати й плакати, просилось додому, просилося спатки, просило їстки. Камала мусила часто спинятися на відпочинок, бо малий звик чинити всупереч її волі, по-своєму; вона мусила його то годувати, то втішати, то сварити. Хлопчик не розумів, нащо вони з мамою пустилися в ці невеселі, стомливі мандри, хтозна-куди, до якогось чужого дядька, що нібито був святий і лежав на смертній постелі. Нехай би собі й помирав, яке йому, хлопцеві, до цього діло?

Вони вже доходили до Васудевиного перевозу, коли малий Сіддхартха знов присилував матір стати. Та й сама вона, Камала, вже зморилась і, поки Сіддхартха жував банан, сіла на землю, приплющила очі й відпочивала. Та раптом вона розпачливо зойкнула. Зляканий хлопчик глянув на маму й побачив: обличчя її від жаху побіліло. З-під поли в неї вислизнула невеличка чорна змія, що вкусила Камалу.

Вони притьмом побігли стежкою, щоб як можна скоріше дістатися до людей. Недалеко й лишалося до перевозу, але тут Камала впала на землю і далі йти вже не змогла. А малий заходився жалісно плакати та кричати, обвивав рученятами маму чза шию, цілував її, і вона й собі почала кликати на поміч, поки їх почув Васудева, що саме стояв на березі. Він поспішив на крики, взяв жінку на руки, переніс у човен (хлопчик побіг за ним), і незабаром усі троє були вже в хижі, де Сіддхартха саме розпалював у плиті. Він підвів голову й спершу побачив хлопчака, обличчя якого викликало в нього дивні спогади и нагадало йому про щось давно-давно забуте. Потім пргляд його спинився на Камалі, і він одразу впізнав її, хоч вона лежала на руках у Васудеви без тями. І раптом Сіддхартха збагнув, що цей хлопчик, обличчя якого йому нагадало щось знайоме-знайоме,— його рідний син, і в грудях Сіддхартхиних защеміло.

Вони промили Камалі рану, але нога в тому місці була вже чорна, а все тіло опухло; потім влили до рота їй цілющого напою. Камала прийшла до тями; вона лежала на Сіддхартхиному ложі, а поруч стояв, схилившись над нею, сам Сіддхартха, що колись так міцно її кохав. Камалі ввижалося, ніби все це — сон. Вона дивилась коханому в очі, всміхалась, помалу пригадувала, що з нею сталося, як її вкусила змія, і раптом злякано покликала сина.

— Він тут, не турбуйся,— сказав Сіддхартха.

Камала подивилася йому в очі. Розмовляти їй було важко — отрута скувала язика.

— А ти постарів, любий,— промовила нарешті вона.— Посивів... Та як же ти схожий на того молодого саману, що колись прийшов до мене в гай — роздягнений, ноги в куряві... Тепер ти схожий на нього ще дужче, аніж тоді, як покинув мене й Камасвамі. Ти схожий на нього очима, Сіддхартхо. Ох, я теж постаріла. Постаріла... А ти мене впізнав?

Сіддхартха всміхнувся:

— Камало, кохана моя, я впізнав тебе одразу!

Тоді Камала показала на хлопчика.

— А його впізнав? — спитала.— Це твій син.

Очі її зробилися непритомні й заплющились. Хлопчик заплакав, Сіддхартха посадив його собі на коліна й не став утішати, а тільки погладив по голівці. А коли він поглянув на заплакане дитяче личко, на думку йому спала одна брахманська молитва, яку він вивчив, коли ще сам був малий. Неквапно, співучим голосом почав Сіддхартха ту молитву проказувати, і з далекого минулого, з дитинства спливали йому на пам’ять слова. І від його монотонного співу хлопчик угамувався; тільки час від часу він ще схлипував, а тоді заснув. Сіддхартха поклав його на Васудевине ложе. Перевізник стояв коло плити й варив рис. Сіддхартха кинув на нього погляд, і Васудева відповів усмішкою.

— Вона помре,— тихо сказав Сіддхартха.

Васудева кивнув головою, обличчям його перебіг відблиск вогню з плити.

Камала опритомніла ще раз. Обличчя у неї скривилось від болю; на її вустах, на зблідлих щоках Сіддхартха прочитав страждання. Він дивився на неї німо, зосереджено, очікувально, переймаючись її стражданнями. Камала це відчула, перехопила його погляд і промовила:

— Тепер