Режин Дефорж - Анна Київська

як вони притягують її до себе. І хоч скільки вона докладала зусиль, а проте не могла ні поворухнутись, ні заговорити. В її голові перемішались уривки думок: що вона робить у цьому полоні?.. Брати мої, прийдіть мені на допомогу… Батьку мій, не лишай мене з цим чоловіком саму… А що робить мій чоловік?.. А герцог Вільгельм, мій вірний рицар?.. Господи, забери від мене цього нелюда!.. Зайчику!.. Пилипе!..

— Пилипе!.. Філіппе!..

Розгублено закричавши, Анна випросталася й простягла вперед руки, мовби відштовхувала від себе кривдника.

— Ідіть звідси, королеві треба відпочити, вона вимагає сина!

Олена, на обличчі в якої проступив глибокий смуток, знову вклала в ліжко королеву, витерла їй піт із чола, а тоді, вже не звертаючи уваги на поважних осіб довкола, прихилила голову улюблениці до своїх грудей і тихенько заспівала колискову, що проганяє погані сновидіння. Помалу Анна перестала тремтіти і з усмішкою на вустах заснула.

Рауль побачив і як заснула королева, і цю її усмішку. Дикі ревнощі кліщами стисли йому серце. Ніхто не повинен бачити цю усмішку, тільки він має право викликати її… або зробити так, щоб вона згасла!

Граф укляк одним коліном на підлогу і, не перестаючи поїдати очима Анну, пробурмотів глухим голосом:

— Королево, прийміть мої найщиріші вітання з приводу народження вашого гарненького сина. Ви зробили велику честь королю й короні Франції. Хай Бог віддячить вам за це славою!

— Графе, прошу вас, королева заснула, вона вас не чує. Король і я перекажемо їй ваші теплі слова. Вона буде вельми зворушена, — прошепотіла Адель Фландрійська, смикаючи його за рукав.

Але він і далі не зрушав з місця. Олена інстинктивно притисла до себе свою улюблену «дочку». Анна застогнала. Запала глибока тиша, всі довкола ніяково дивилися на цю сцену. Із заціпеніння їх вивів плач немовляти.

— Ну, графе, можна подумати, що вас тут хтось зачарував. Ви закам’яніли, мов дружина Лота, що стала соляним стовпом.

Рауль важко підвівся.

— Даруйте мені, Генріху, але на моєму стані не позначилися ніякі чари. Я цілий день їхав верхи і трохи стомився.

— Мені це подобається. Якусь мить я гадав, що ви викрадете королеву з-перед нашого носа!

— Егей, ваша величносте, не одному чоловікові хотілося б викрасти таку вродливу жінку, як королева!

— Графе Валуа, ви забули, з ким розмовляєте!

— Ні, Генріху, це був лише комплімент, манера висловлюватись — і тільки.

— Мені не подобаються ваші манери, графе. Віднині вам слід буде їх змінити, коли приходитимете до мене.

Нічого не відповівши, граф так низько вклонився королю, що тому довелося роздратованим жестом давати знак підвестися. Бодуен і Адель теж у відповідь графові стримано вклонилися; тільки Матільда люб'язно йому всміхнулася.

— Бачу бодай одне привітне обличчя! Хай Господь вас береже, люба герцогине, і дасть вам і герцогові Вільгельму шляхетних нащадків…

— Що це за рицар накликає на мене Господнє благословення? Хай Всевишній зробить те саме й для нього. А, це ви, графе Валуа? — промовив, входячи, герцог Нормандський.

— Невже вам неприємні мої побажання?

— Я не люблю вас, графе, і ви це знаєте. Але в такий радісний день я хочу забути про наші сварки. Генріху, щойно почувши цю щасливу звістку, я вирішив сам прийти вас привітати. Я наказав відправити службу Божу в усій Нормандії.

— Дякую вам, брате. Принесіть мого сина! Повитуха показала герцогові заснуле немовля.

Вільгельм мовчки, зворушено роздивлявся його.

— Гарна дитина, — озвалася Матільда, підійшовши до чоловіка. — Правда ж?

Вільгельм, здавалося, й далі про щось марив; він дивився на дружину й не бачив її.

— Правда ж? — повторила вона.

— Так… звісно… Як ся має королева?

— Дуже добре, вона відпочиває.

— Чи можу я її побачити?

Цей його благальний тон був неприємний для Матільди, і вона насилу примусила себе відповісти байдужим голосом:

— Гадаю, король дозволить.

Вільгельм розсунув завіси й укляк одним коліном на підлогу перед молодою жінкою, що спала на грудях у годувальниці. Як і граф, герцог відчув, що перед цією вродою й невимушеністю його поймає шалена хіть, і він аж зблід. Йому здалося, ніби він такий знесилений, що вже й не підведеться, коли королева розплющила очі й жалібно прошепотіла:

— Вільгельме, я рада вас бачити.

— Моро!

Король, що стояв неподалік від герцога, спитав у сестри:

— Чому він називає її Морою? Я вже чув, як він так називав її…

— Матільда сказала мені, що на Русі цим ім'ям називають якусь чаклунку.

— Чаклунку?! А хіба в тій далекій країні теж є чаклунки?

— Дядьку, — озвалася Матільда, всміхаючись, — чаклунки є в усьому світі.

— Як ви смієте говорити такі нісенітниці, герцогине, ви, доброчесна християнка, незважаючи на ваш шлюб?! — промовив санліський єпископ Фролан.

Цей натяк на заборону папою її шлюбу засмутив дочку графа Фландрійського. Церква й далі не схвалювала цього одруження, погрожувала молодятам відлученням, і думка про це викликала в герцогині трепет. Як жити без причастя, щоденних відправ, почуваючи себе позбавленою любові Божої? Невже Ланфран, який так довго був проти цього шлюбу і якого Вільгельм послав до Рима, не зумів умовити папу? Ігумен Бекського монастиря виявився гідним довіри.

Дитина, що її вона носила під серцем, уперше ворухнулася, Матільда побачила в цьому щасливу призвістку й забажала поділитися своєю радістю з майбутнім батьком. Але той дивився тільки на королеву, якій вони разом заприсяглися в любові й вірності. Матільда любила Анну ніжною любов'ю, і затьмарити її не могло ніщо. Коли Вільгельм розповів їй про свою зустріч з Анною та почуття, які прокинулися в ньому, вона не тільки зрозуміла його, а й була цьому рада.

— Тепер ми любитимемо її разом! — вигукнула вона.

Герцог ласкаво поцілував її й сказав, що дарує їй великий маєток біля Фалеза. Вони щодня молилися вдвох за королеву.

Але сьогодні Матільда вперше відчула себе обкраденою й сповненою ревнощів.

— Матільдо! Я хочу бачити Матільду!

Цей Аннин оклик розігнав її сумні думки.

— Я тут!

— Моя добра Матільдо, яка я рада, що ви обоє зараз біля мене, — сказала королева, взявши їхні руки й притиснувши їх до себе. — Мені приснився кошмар: якийсь чорний чоловік нахилився наді мною й хотів викрасти мене. Я кликала на допомогу, але ніхто не приходив, я боролася з ним, та він був дужчий за мене, і я скорилася йому…

— Анно, — озвалася Адель Фландрійська, перебивши її,— ці погані сни викликані вашою втомою, вони цілком природні після пологів. Вам треба відпочити. Матільдо, Вільгельме, йдіть звідси.

Герцог і герцогиня Нормандські послухалися й покинули кімнату королеви. Разом з ними вийшов король і всі, хто був із ним. Лишилася