Артем Чех - Сині двері зліва

— Ну? — пискнула карлиця.

- І мера вбили?

— Ну, якщо вірити телебаченню. Хоча йому в наш час вірити… не знаю. Мабуть, убили. З таким не жартують.

— Рима! — зупинила Риму Рита Львівна. — Тобі тут чи вже вдома врізати?

— Вибачте, матусю.

— Отож!

— А куди я йшов? — запитав наш головний герой. Він згадав, як кудись ішов, але сама ціль уявлялася дуже туманно й розпливчасто. В магазин? Навряд чи. Присмак від кефіру не першої свіжості був присутнім досі. На вокзал? В аптеку? Просто так, прогулятися?

— На зустріч із сантехніком ти йшов. Не було тобі чого робити, як просто так прогулюватися.

— А петарди бахкали? Люди раділи?

— Та бахкали, бахкали твої петарди. Пораділи та й порозбрідалися. Велика справа — вбили якогось там мера.

Рита Львівна стояла спиною до нашого головного героя й вдивлялася у темне вікно.

— Але ж ви його не любили!

— Ну, не любили. Придурошний він був. Так і наступного любити не будемо. Тобі вже краще?

— Голова болить.

— Артур, дай йому аспірину.

Артур поплентався на кухню, де зашарудів склянками та пакетиками з фармацевтикою, а Рита Львівна, відірвавшись від темного, немов кров Петра Аристарховича Жирняго, вікна, кішкою — навіть більше — риссю — стрибнула до дивана, на якому знемагав наш головний герой.

— Ну що, дружок… Рима, допоможи Артуру! — Рима покірно щезла. — Ну що, конюх мій славний, женитися захотів?

— А? — наш головний конюх, себто герой, не зовсім зрозумів такої агресивної ескапади.

— Питаю, захотів женитися? Квартирка приглянулася?

— Н-ні, я навіть не бачив її.

— Ну так, звичайно… дарованому коню… Хоча тобі з конями якраз у житті мати справу доводилось…

— Та що ви говорите, Рито Львівно! Я навіть і в намірах не мав.

— Не мав, кажеш?

— Господи, і ви туди ж! Одному пояснював, тепер вам.

— Кому пояснював?

— Н-нікому, — наш головний герой раптом зрозумів, що може закласти товариша. Яким би той не був, але позитивне начало в Артурі засаджено було хоч і глибоко, але міцно.

— Щось ти виляєш, наче глист на обідку. Значить так, не буду з тобою церемонитися, конюх. Нашо тобі та шльондра? Не перебивай. Я все розумію — личком вийшла, нічого не скажеш. Тільки на передок вона слабкувата, розумієш… гулять піде — не встигнеш під ковдру стрибнути.

— Та як ви можете! Та…

— Що таке? — уїдливо потурбувалася Рита Львівна.

— Ану йдіть з моєї квартири! — вибухнув наш головний герой і засоромився.

— З моєї! - І Рита Львівна своїми довгими руками схопила нашого головного героя за горло.

— П-пустіть, — прохрипів наш головний герой. — Пустіть, кажу, а то сам можу…

— Що ти можеш?

— Можу!

— Ну-ну?

І тут наш головний герой, сам того від себе не очікуючи, правою рукою, зігнутою в лікті та в кисті, з усієї сили вперіщив Риту Львівну по фізіономії.

— О-па! — сіла Рита Львівна на підлогу. — О-па, — повторила вона.

Якщо цього наш головний герой від себе не очікував, то того — тим більше, і це «того» несподівано вирвалося з нього другим ударом по вже підпухлій та розчервонілій фізіономії Рити Львівни.

— Ще? — запитав наш головний герой, нервово трясучи головою. — Можу ще!

Рита Львівна, очманівши від такої зухвалої зненацькості, навіть не намагалася піднятися. Міцно заплющивши очі, вона розмахувала кулаками, намагаючись поцілити у нашого головного героя, але той, немов ошпарений, вистрибнув із ліжка і в самих трусах заходився бігати, немов у ритуальному танці африканських аборигенів.

— Ах ти ж сучище! — кричала Рита Львівна.

В цю мить у кімнату зайшли Артур та Рима. Побачивши таку картину, вони на мить розгубилися, але переборовши свою розгубленість, кинулися на допомогу Риті Львівні. Піднявши й посадивши її на диван, вони стали вірними пажами по різні боки від свого царка.

— Ату! — закричала Рита Львівна й указала пальцем на потенційний об'єкт цькування, проте з місця ніхто не рушив. Чи Артур з Римою не знали, що таке «ату», чи наш головний герой виглядав надто беззахисним.

— Ату! — знову прокричала Рита Львівна. — А то поб'ю!

Після цих погроз вірні хорти зробили по два кроки у бік нашого головного героя, але той, ставши у бійцівську позу, відбив у них найменше бажання атакувати.

— Ну! — крикнув наш головний герой, і голос його мав ті нотки відчайдушності, що бувають у людей, яким немає чого втрачати. В армії його навчили не тільки нападати, але й захищатися. Він був неперевершеним стратегом і тактиком і на папері, і на практиці. Особливо якщо ця практика стосувалася рукопашного бою. Англійський бокс — це вам не іграшки.

Зрозумівши, що битва програна, Рита Львівна піднялася з дивана і, вкладаючи у свої слова нескінченний запас ненависті, промовила:

— А ти, я бачу, бійцівська рибка, — око Рити Львівни помітно зафарбовувалось у колір хустинки з відомої воєнної пісні. — Давай щось вирішувати, конюх. Програвати я не звикла. Або зараз я викликаю наряд, і тобі це коштуватиме недешево, або ми йдемо на перемир'я і ведемо діловий діалог. Ну?

Варто зізнатися, що наш головний герой хоч і був не з боязких і задніх ніколи не пас, більше того, в його звичку навіть не входило крутити волам хвости, але від своєї витівки він помітно тремтів, адже бити людину кулаком в обличчя не завжди приємно.

— Добре, діалог.

— От і славно. Артурчику, друзяка, залиш нас, добре?

Артур, тримаючи у руці склянку з розчиненим у воді аспірином, коротко кивнув, шморгнув носом і подався до виходу.

— Чекай, — зупинила його Рита Львівна. — Дай мені цього пійла, — і вона одним махом заковтнула пузирчасту рідину.

Залишившись утрьох, вони розсілися на кухні. Рима, Рита Львівна і наш головний герой.

Стіл, за яким вони сиділи, весь був засипаний крихтами від хліба та залитий плямами від чаю, але це нікого аніскільки не пригнічувало. Звичайна ділова зустріч. Хіба без краваток. А що стосується нашого головного героя, то від хвилювання він так і залишився в самих трусах. Його білі, в ніжно-блакитному візерунку вен ноги час від часу привертали увагу Рими, чого не могла не помітити Рита Львівна.

— Вдягнувся хоча б. Ти, село.

Грубість за грубістю так і сипалися з неохайного, майже клоунського рота Рити Львівни, але наш головний герой до цього вже звик і чудово розумів, що людину у шістдесят з гаком років не переробиш. Він мовчки вийшов до кімнати й надягнув оксамитові фіолетові брюки, що колись виграв у речову лотерею, яку щомісяця проводила сільрада.

— А ти піжон! — висловилась Рита Львівна з приводу брюк, і від такого нечуваного комплімента наш головний герой трохи навіть обм'якнув, неначе надувний