Іван Павлович Багряний - Огненне коло. Людина біжить над прірвою

й від тихої розмови наслідки будуть однакові, то чи не ліпше говорити все–таки по–людському?»

— Мда–а… Це правда. Афоризм добрий. Що ж, говорімо «по–людському». Які ж будуть наслідки?

Хмара диму розійшлася геть, тільки над цигаркою Кутузова звивалась тоненька димова смужка, ніби над цівкою гармати, що тільки що пальнула й має ще пальнути знову.

— Нічого, — зітхнув Максим байдуже.

Кутузов кинув цигарку, блиснув недобре очима й хлиснув вина з кришталевої чари. А тоді поставив ногу картинно на стілець, сперся на коліно ліктем і затарабанив пальцями по шахівниці, ніби пильно вивчаючи її.

«Мушкетери» під мисником і навіть начальник спецвідділу дивізії помітно нашорошились. Потім останній насунув ушанку на очі й удав, що дрімає. А «мушкетери» дивились на великого начальника, мов вірні пси, чекаючи, чим скінчиться його тарабанення пальцями по шахівниці.

Кутузов тарабанив довгенько. А тоді враз прийняв ногу зі стільця й махнув рукою…

З–під мисника вискочили три заспаних «мушкетери», озброєні німецькими «ем–пі», у ватяних розхристаних куфайках і в повстяниках. Три здоровили з виразом безмежного очманіння на їх отупілих обличчях, розбурханих оце лише хвилевою злобою, що їм от не дають виспатись. Люто чухаючись і спльовуючи, вони наладували зброю насупроти самісіньких Максимових грудей, а тоді один піддав своїм «ем–пі» під ребра:

— Ану–ка, давай іди!

І повели його з хати геть у темряву. «Ніхто не сказав ні „здрастуй“, ні „прощай“», — подумав Максим, і лише мигцем зауважив, виходячи, як із суміжної кімнати зайшла й, причісуючись, підійшла до столу якась постать і сіла до шахівниці. Але двері закрилися і темрява все поглинула. Хлопці вели його в ту темряву. Один ішов ззаду, а двоє по боках. Той, що ззаду, командував:

— Прямо…

— Вліво…

— Прямо… Прямо…

Вони йшли через городи. Спершу по вузенькій стежечці, а тоді збились і чвалали навпростець по глибокому снігу. Дійшли до клуні.

— Прямо…

Минули клуню.

— Стоп!!.

Зупинились за клунею.

«Бігти чи не бігти? — майнуло в Максимовій голові. — А–а, все одно!» Він стояв по коліна в снігу, і холодний вітер здирав з нього ветхе пальто. «Все одно…»

— Так стояти! — скомандував котрийсь. Усі втрьох вони зайшли й стали ззаду. Щось між собою побубоніли…

— Ну, от… — сказав котрийсь, пересуваючи закривку рушниці.

Раптом від хати на весь голос:

— Адставі–і–іть!!.

Дивно, Максим від того відчув у собі виразне незадоволення. «Знову йти по цьому глибокому снігу босяком…»

— Ну, давай назад!.. — буркнуло ззаду злісно. — (Трам–трам–тарарам!) Не дають навіть чоловіка по–настоящому вбити! Секунду б почекав…

Вони прийшли знову до хати.

Кутузов ходив по хаті, шалено димлячи цигаркою. І так само шалено димів, курячи люльку, той, що сидів до Максима спиною, низько схилившись над шахівницею.

— Ага! — І Кутузов зупинився перед Максимом. — За що ви сиділи на Луб'янці?

Максим мовчав. Він стояв, засніжений по коліна, втомлено й гордо поглядаючи згори вниз на Кутузова. «Чи ти зломиш мене, чи не зломиш?» — здавалося, питав його понурий, презирливий погляд.

— Ну ж… Вас питають чемно, будьте ж і ви чемні. За що? За що ви сиділи на Луб'янці?

Павза. Максим зітхнув.

— За Марію Магдалину…

Кутузов розгубився.

— Що, що?.. — Потім оговтався. — Гм… Цебто що ви її зґвалтували?

— Ні.

— Вона вас?

— Майже… По–вашому це називається «завербувала».

— Не говоріть дурниць. Що вам могли ставити найдикіші обвинувачення — це нормально і в порядку. І це не має значення. А от скажіть — за що ж справді, за що в дійсності ви сиділи?.. Діло давнє…

— Вам це відомо.

Кутузов подивився здивовано й гмикнув скептично:

— Чудак ви! Та ви ж прекрасно знаєте, що сиділи мільйони всякої… сволоти… Так звідки я про всіх можу пам'ятати, хто й за що?.. За що сиділи ви?

Максим дивився Кутузову в очі, й йому хотілося вдарити його в ті очі, — ні, в душу. Він обертав у мізку слова, шукаючи, яким найзручніше в ту підлу душу вдарити. Але не зміг знайти відповідного, і, коли Кутузов повторив своє «А все ж таки, діло минуле, — за що в дійсності?», Максим кинув холодно:

— За «шумськізм» … І за «робітничу опозицію»!..

— А–а–а… От бач! А кажуть, що НКВД не є геніяльне! Таж формально ви сиділи за збройне повстання й терор, так? Так, я пам'ятаю. То було безглуздо ніби, але тепер я спитаю вас — яка різниця, за що формально нищено ворога, коли він таки ворог?

— А дійсно! Яка різниця, чи людина, чи скотина, хто прав, хто винен і перед ким?!.

Кутузов хоч і вловив зухвалу іронію цих слів, але вдав, що він того не дочув.

— Ну, добре… А знаєте, за що ви тут тепер?

— Цікаво.

Кутузов глумливо засміявся:

— Знову чудак ви! Цебто я маю вам казати про те, про що ви самі ось зараз напишете?!.

По цих словах він узяв аркушик паперу, підійшов, став і, говорячи до Максима, водив аркушиком перед носом:

— Ось вам папір, і ви на ньому все напишете…

— Але ж…

— Мовчати… Ось оце папір…

— Але ж…

— Мовчати!.. — Кутузов спочатку було говорив тихо, але за кожним разом підносив голос: — Мовчати! І ви на ньому все напишете… Все. Зрозуміло?

Максим знизав плечем. Він не збирався змагатись у гістерії з таким–от «фельдмаршалом». Зціпив зуби й замовк. Дивився на того, що сидів спиною до нього, в шинелі на опашки, і йому видалося щось ніби знайоме. Хто б це міг бути?.. А втім, яке то має значення! А Кутузов прохарчав, прошипів йому в лице, відчуваючи, що він не в силі зломити його глумливого безстрашшя:

— Напишете!.. Ви все на цьому папері напишете… Ясно?.. Все…

І хоч ясно було, що на такому маленькому аркушику нічого не можна написати до пуття і про це знав сам Кутузов ліпше від усіх, але він про те й не думав. Він думав лише про те, що ось цей Голіят таки сяде покірно й буде на цьому папірчику щось за його наказом писати… І це головне. Це буде видимість того, що він таки його зломив, зім’яв, як ганчірку. Бо ж без цього, без обернення його в ганчірку, не можна його знищити. Адже він саме й шукає легкої кулі, як визволення.

— А тепер — ідіть! — промовив