Світлана Талан - Не вурдалаки

Васю! Але залишалося відкритим запитання: розповідати Валі про мою маленьку підлість чи ні? Я не мала відповіді на це тяжке питання. Не хотілося втрачати єдину та вірну подругу. Моє зізнання дало б тріщину у нашій дружбі. Втратити Романа було ще тяжче. Навіть неможливо.

…травня 1956 р

Валя щаслива з Василем, бо вони тепер разом. Якось Вася завітав до нашого найманого житла та сфотографував мене з Валею на згадку. За кілька днів приніс нам по світлині. Це була перша наша фотографія, де ми разом та вже студентки. А мене чекало розлучення. Роман отримав повістку з військкомату. Наступного тижня його заберуть до лав армії. Три роки я не буду його бачити. Довгі, нестерпні три роки.

– Ти будеш мене проводжати? – запитує він мене, а я, поклавши голову йому на груди, тихенько схлипую.

– Буду.

– Чекати будеш?

– Буду.

– Листи писати?

– Буду.

– Марійко, моє сонечко, – він лагідно пестить мої плечі. – Не треба плакати. Я ж не назавжди від’їжджаю. Будемо листуватися. Три роки пролетять непомітно. Ти за цей час закінчиш інститут, отримаєш диплом. Ти завжди будеш у моїх думках. Завжди! Запам’ятай це.

– Згода, – кажу я.

Він збирає мої сльози на обличчі хапливими гарячими поцілунками.

– Будеш проводжати мене, то не плач. Кажуть, погана прикмета, коли дорогу поливають слізьми.

– Я не вірю в прикмети, але якщо треба не плакати, то не буду.

– Ось і добре, моє сонечко, – каже він лагідно. – А коли повернуся, то ми завжди будемо разом.

– Завжди? – піднімаю на нього заплакані очі.

– Так! Завжди! Все життя. Ми поберемося, як тільки я повернуся.

– Справді?! Ми будемо завжди разом? – перепитую я, а в самої аж подих перехопило від щастя.

– Так! Лише дочекайся мене. Зможеш?

– Я ладна чекати тебе цілу вічність, аби лише ти не забув мене, не знайшов іншу.

– Кого я шукав, вже знайшов.

– Повтори ще раз, – прошу я.

– Ти та, яку я шукав. Ми завжди будемо разом. Обіцяю, – звучать його слова мелодією найкращої пісні у світі. А я жадібно ловлю кожне його слово, намагаючись запам’ятати на три довгі роки розлучення…

…травня 1956 р

Цього ранку сонце було напрочуд ласкаве та веселе. Воно ніби хлюпнуло в груди чогось радісного, такого гарного, як саме життя. Світ здався від цього таким чудовим, як ніколи. Разом з тим було і сумно, бо сьогодні наша остання зустріч з Романом перед розлученням на три роки. Навіть такий гарний день тягнувся довго, а вечір десь забарився. Цілий день не знаходжу собі місця. То радість розпирає груди від того, що ми разом, то душу червоточить смуток. Такий настрій нагадує березневу днину, коли яскраве сонце може вмить затягти чорна хмара і піде дощ. А вже за годину на небі знову радіє сонце.

Увечері поспіхом вдягаюся та біжу на своє п’яте побачення. Лише п’ять вечорів провела з Романом, але вони геть змінили все моє життя! З ним все навколо здається світлим, ніжним, добрим, як його очі. Поруч із ним мені затишно та тепло. Звичайний дотик руки Романа дає мені впевненість і надію. Я щаслива, бо кохаю! Я безмежно щаслива від того, що мене кохають!

…травня 1956 р

Все. Романа забрали на службу до лав армії. Я провела його до військкомату. Там вже на нього чекали друзі. Мені так хотілося провести кілька хвилин з Романом наодинці! Хотілося почути ще кілька лагідних слів, скупатися у його ніжному погляді, як у променях сонця. «Не можна бути такою егоїсткою!» – наказала я собі, щоб взяти себе в руки.

Перед тим, як вишикували призовників у стрій, Роман встиг мене обійняти, поцілувати та шепнути: «Я тебе кохаю, сонечко. Ти будеш мене чекати?» – «Так! Так! Я теж тебе кохаю! Буду чекати, скільки потрібно», – прошепотіла я. Роман підморгнув мені, кинув друзям: «Бувайте!» та побіг. Я дала йому слово не поливати дорогу слізьми, але у мене нічого не виходило. Я стояла, кусаючи губи, намагаючись стримати зрадницькі сльози. Мені здавалося, що в моєму житті разом з Романом зникає все найсвітліше, а мені лишаються сірі дні, невідомість і щось жахливе…

…грудня 1956 р

Для нас була несподіваною новина про те, що весь наш факультет переводять до іншого міста. Приваблювало те, що будемо навчатися в сусідньому обласному центрі, але це було так далеко від мого села! Я вже не зможу так часто їздити до батьків та привозити харчі. Що ж, доведеться жити на свою стипендію. Добре, що на третьому курсі вона вже більша, і я отримую двісті двадцять карбованців. Ми з Валею поспішили приїхати до Нового року, щоб влаштуватися. Знайшли квартиру в приватному секторі. Господарка, Валентина Євгенівна, повела нас у флігель, де була невеличка кухонька, стояв керогаз для приготування їжі та столик. Далі була кімната з одним віконцем, яке дивилося в нікуди, бо перед ним височів сусідський паркан, від чого в кімнаті стояли сутінки, хоча надворі світило яскраве сонце. У кімнаті була шафа, стіл, три стільці та три ліжка.

– Третю дівчину самі знайдете чи мені шукати? – запитала Валентина Євгенівна, помітивши, що ми зупинили свої погляди на ліжках.

– Самі знайдемо! – за двох відповіла Валя, доки я розмірковувала.

– Це навіть краще, – сказала господарка. – А то буває таке, що дівчата не можуть здружитися і починаються сварки. А ви давно знайомі?

– Від дня народження, – сказала Валя. – Не переймайтеся, ми не сваримося.

– Ось і добре. То вам підходить таке житло?

– Дивлячись, скільки воно коштує, – сміливо каже Валя, а я шарпаю її за рукав. Де ще вона збирається шукати житло посеред навчального року?

– Шістдесят карбованців з кожної, – сказала господарка, а Валя дивиться на мене, хоча я її знаю – вона вже давно вирішила і за себе, і за мене.

– Нас влаштовує! – каже Валя з таким виглядом, ніби у неї був великий вибір і нарешті вона визначилася.

– Тоді можете розташовуватися. Але попереджаю одразу: хлопців сюди водити не можна!

– Ясно! – сказала Валя та потягла валізу до кімнати.

– І кого ти мала на увазі, коли сказала, що ми самі знайдемо ще одну мешканку? – запитала я подругу, коли ми залишилися наодинці.

– А ти здогадайся з трьох разів!

– Не скажи, що Ніну, бо я тебе вб’ю.

– Можеш вбити, але я не хочу жити з кимось незнайомим.

– Мої бажання не враховані, – сказала я з образою.

Валя (підлиза отака!) підійшла до мене, обняла за плечі:

– Марійко! Не сердься на